За пів року до смерті Дмитро Баревич поїхав до Кривого Рога. Він майже ціле літо пролежав, душачись від кашлю, вдома. Потім тиждень відлежав у районній лікарні — йому стало ліпше: не так стискало легені, й підпухлі ноги — спласли. Тикєна, поки чоловік лежав у шпиталі, кожного дня їздила до Чорткова з наладованою сумкою. Треба було щось завезти дохторам і медсестрам. Різала кури й качки, вибирала з пивниці літрові банки тушонки, ходила до Бариського купувати мед. Дохторові запихала в кишеню халату двадцятип’ятирублівку, старшій медсестрі — десятку, а простим медсестрам — по п’ятірці. І кожному, хто обходив хворого Дмитра, залишала щось з продуктів. Один раз був у тата в лікарні Федір. Вряди-годи забігала на десять хвилин невістка Тамара. Тикєна казала сусідам, що то про людське око. На початку вересня, одразу по святі, почувши себе здоровішим, Дмитро почав збиратися в дорогу.
Взимку по Йордані Митницею поширилася чутка, що в Чорткові вивісили жовто-блакитні прапори. Привезла цю новину й розплескала своїм язиком Леська-поштарка. Поверталася з Червонограда. Гостювала на свята в брата. Чортків, засипаний снігом, прокинувся двадцять другого січня й заговорив про зухвалу подію. У місті, де розташований авіаційний полк, військове летовище, полк зв’язку, радіолокаційний батальйон — чотири жовто-блакитні прапори над будівлею Ринку, педучилищем, лісгоспзагом та універмагом провисіли недовго. По стінах будинків, електричних стовпах та деревах розклеїли ще й листівки, написані друкованим почерком, про українську державу, Українську Народну Республіку, Злуку. Леська, маючи час до автобуса на Митницю, з’їхала до центру, щоби подивитися матерії на подушки й перини. Зупинилася біля Ратуші й вуличкою пройшлася мимо готелю «Дністер». У магазині, куди вона зайшла, чалапаючи непрогорнутими снігами, було кілька покупців. На широкій ляді лежали звинені рулони матерії. Брали по два-три метри матерії на фіранки. Продавчиня прикладала широку кравецьку лінійку й різала ножицями. Леська стала в чергу.
«Так казали, шо єден на райкомі висів…»
«Не брешіт, на райкомі не було. Видів на універмазі й училищі».
«Але то файні сьвєта для москалів…»
«Та не кажіт… Нагнали міліції, солдатів. А шо ті солдатики бідні? Мерзнут на морозі».
«А кажут, шо то з Америки бандери через кордон пробралися».
«Та ви шо?»
«А я чула’м, шо студенти зі Львова приїхали вночи на чорній «Волзі»».
«Та шо ви таке кажете? Відки в студентів гроші, шоби так сє возити?»
«Йой, шо то буде?»
«Казав єден ксьондз з Улашковец — буде вóйна».
«Сьвєта правда — подивіцє кілько того войска в Чóрткові».
«А по вóйні впаде вогнєний дощ — і всьо спалит».
«Та шо ви таке кажете?»
«Кажу то, шо чув».
«А шо сє стало?» — запитала Леська, і покупці примовкли. Одягнута в пальто, перешите з чоловічого футерка з каракулевим коміром, незнайома жінка відповіла:
«А ви шо, ніц не чули?»
Продавчиня нахилилася через ляду, шепочучи Лесьці:
«Та тут таке…»
«Шо?»
«Ну, вчора хтось розвісив по місту наші прапори».
«Які?»
«Ну, наші — жовто-блакитні».
«А-а-а-а», — втягнула в себе повітря Леська.
У дверях показалася жіноча лисяча шапка, припорошена снігом. За нею ввійшов молодий прапорщик із чорними петлицями зв’язківця. Це було подружжя Хурдякових. Вони щойно прибули з-під Оренбурга на нове місце служби. Їм виділили квартиру в ДОСі, й Хурдякови зайшли вибрати щось для нового житла.
«Здравствуйте!» — привіталися з продавчинею.
Їм ніхто не відповів.
Хурдякови пройшли вздовж ляди, жінка прапорщика помацала матерію і, звертаючись до чоловіка, сказала:
«До вроде ничего подходящего не вижу».
Подружжя вийшло з магазину.
«Какие-то они не приветливые», — сказала дружина, порівнявшись із Домініканським собором.
«Кто, Маша?» — перепитав Хурдяков.
«Да эти местные».
«Все нормально», — втішив дружину.
Перед Ринком скупчення військових і міліціонерів викликало в Хурдякових зацікавлення: