Німий кликав борухатого. Цілий день перед сторожуванням на цегельні він прибивав лати до накриття, під яким зберігав на зиму вугілля. Дошки прогнили і проламалися. Дах, покритий рубероїдом, провалився. Цілий ранок борухатий крутився Німому під ногами. Зібравши в сітку щось перекусити, Німий почав накликати пса, бо надходив час вирушати на сторожування. Година була пізня — але пса ніде не було. Німий пішов сам, гадаючи, що борухатий по дорозі наздожене. Німий дійшов до чайної. Кухарський, п’яний і задоволений, хитався в засмальцьованому піджаку поверх блакитної майки. З кишені стирчала пляшка, заткнута кукурудзяним качаном.
Німий хотів запитати Кухарського про пса.
«Аґумоґумеме, — почав Німий ліпити один звук до іншого, — яянавґугу?»
«Шо?» — незадоволено запитав Кухарський.
«Яянавґугу», — повторив Німий.
«Яя ґуґу, — перекривив Кухарський жалісливе запитання Німого. — Йди собі, куди йшов. Чо сє мене чіпаєш?»
Хасанович приніс собачий смалець до Баревичів, як було домовлено. Він злупив шкіру з борухатого й гострими турецькими ножами розпатрав тушу. Зішкрібши спочатку підшкірний жир, а тоді жирові нарости з кишок і шлунка, Хасанович зліпив із того всього невеликий балабух і загорнув марлею.
Тушу виніс уночі на місце біля ферми, де закопували здохлу худобу. Тикєна в літній кухні, щоби Дмитро нічого не запідозрив, перетопила жир на смалець і переконала чоловіка, що купила козячого. Два тижні Баревич їв псячий смалець і на якийсь час йому справді полегшало.
Німий не знаходив собі місця. Він намагався пояснити кожному, кого зустрічав, що пропав борухатий. Допитувався як умів про пса. Ніхто не розумів, що він питає, хоча на цегельні одразу помітили зникнення.
Німий розводив руками, викрикував, бризкаючи слиною, але пес як крізь землю провалився. На цегельні думали, що пес Німого просто здох від старості або упав в яму з гашеним вапном.
Дмитро Баревич протягнув на псячому смальцеві до березня.
У березні трапилося чергове загострення і Джуринкою, обліпленою пір’ям курячого дощу, задихнувшись у сні, Баревич відплив у вічність.
9
Коли до Нью-Йорка навідувалася зима — зі снігопадами й хурделицею, Д. переконував себе, що він знову в Європі. У такі дні, якщо випадала нагода, йому подобалося пройтися берегом океану. Сніг набивався в капюшон куртки, прилипав до вовняних шкарпеток, у які заправлені джинси, а вдома він знаходив сніг у мокрих кишенях. За якусь годину атлантичні вітри холодними язиками облизували обвітрене лице. Зимові спустошені пляжі залишили навіть мартини, а він вдивлявся в далечінь, помічаючи на бруклинській стороні Сі Ґейт із білою вежею маяка. Мартини перечікували негоду під дерев’яним настилом, покладеним на цементні палі, або в покинутих на зиму, перевернутих догори дном човнах. На паркінґу, змівши щіткою сніг з лобового скла, Д. умощувався в зимний «Фольксваґен». Прогрівав мотор і, пробуксовуючи, виїжджав на прочищену грейдерами дорогу. Останніми роками погода змінилася, і на Різдво внадилися снігопади.
На Різдво Д. ставив на підвіконня горщик із маленькою ялинкою й чіпляв одну-єдину іграшку, придбану на блошиному ринку. Якщо сніги були затяжними, то різдвяні канікули розпочиналися завчасно. Транспортна мережа Нью-Йорка не витримувала затяжних снігопадів, першими збивалися зі звичного графіку сабвейні потяги, спізнювалися міські автобуси, застрягали в корках потоки автомобілів. Якщо Східна ріка не приносила валунів криги з верхів’я штату, то пороми пахкотіли чорним димом і курсували випробуваним фарватером, поміж Статен Айлендом і Мангеттеном.