Язловецьким шляхом ішов русин, і хоч до Баревичевої господи зоставалося кілька верст, Богдан Сеферович призупинив свій загін.
«Ти з Митниці?» — запитав русина Сеферович.
«Так, пане», — ствердив той.
«А куди йдеш?»
«Додому, пане».
«Може, йдеш із Язлівця?»
«Із Язлівця».
«Пішки?»
«Пішки від Короташів. Кінь мені здох».
«А які новини в Язлівцях?»
«Помер купець Минас Сиринович».
«Минас?» — ще раз перепитав Богдан Сеферович. Але русин не почув запитання, бо, поклонившись, пішов далі. Видно було, що промерз.
«У Баревича зупинятися не будемо», — наказав Богдан.
І коли загін протоптаним трактом виїхав на язловецький шлях, то біля Короташів наткнувся на задубілого коня вороної масті — мабуть, того нещасного русина, а від найближчого лісу до падла вже підступалася зграя вовків. Хижаки, помітивши загін Сеферовича, почали обходити верш- ників. Їх було п’ятеро. Першою, продираючи животом примерзлий тонкою скоринкою сніг, вела їх вовчиця. Коні стривожилися й майже з останніх сил шарпнулися, рятуючи себе і своїх господарів від нападу. Вершники повитягували з піхов шаблі й так в’їхали до Язлівця.
Так у березні 1672 року Богдан Сеферович, війт Язлівця й суддя вірменського суду, що на свій кошт спорядив у Язлівцях загін, з яким відбивав літні напади татар, прославившись несамовитою відвагою, повернувся з Молдови. Він так і не дізнався про які-небудь приготування османів до війни. Про це він скаже графові Конєцпольському через тиждень після похорону Минаса Сириновича, докладно переповівши все, що бачив за Дністром та в Цицорах.
І якщо одні вірмени влаштовували ярмарки в Язлівцях і возили саламандр у скляних колбах, то інші сікли шаблями татарські голови як капусту, а були ще й ті, хто жив коштом громади при вірменській церкві Богородиці. Навчали вони дітей і переписували Святе Письмо.
Так, писар Ованес Евдокаці любив дивитися на зовнішнє оздоблення церкви, яке нагадувало йому філігранну працю переписувача Святого Письма. «Камінь, — розмірковував Ованес, — зберігає кожну стрілку, зроблену каменярем, кожну китицю винограду, обличчя ангела чи напис. І поки різьблений камінь не відпаде від стіни — кожен може милуватися довершеністю форм і пропорцій». При церкві, у східній її частині, є маленька кімнатка, де світло падає на Ованесів стіл лише до полудня. Уже два роки він щодня, окрім неділі та свят, сідає переписувати Євангелія. Кожного ранку, коли у відхилене вікно, якщо це весна, вриваються співи пташок і запахи цвіту, а якщо зима, то лишень жовте світло дня, Ованес готує для своєї роботи три види чорнила: чорне, червоне і брунатне. Червоним він вимальовує заголовні букви кожного розділу й позначає числа євангельських стихів. Чорним пише всі стихи, а брунатним дозволяє собі удекорувати написане. Нещодавно з Амстердама почали привозити до Язлівця видані книжки з друкарні Воскана Єреванці, але Ованес, погортавши одну з них, на запитання Минаса Сириновича, чи не варто б таку друкарню прикупити для Язлівця, відповів так:
«Минасе, книжки, які я переписую, забрали половину мого життя. І я не шкодую про це. Кілька років Палин Тохатеці, брат моєї матері, вчив мене каліграфії. — Я сиджу годинами в комірчині, вмочаючи в різні чорнила своє перо, і кожну літеру виводжу на дорогому венеційському папері. Кожна літера, написана мною, не подібна до іншої. Я ходжу зі Спасителем від літери до літери, від слова до слова, від сторінки до сторінки. Коли я дописую книгу й мушу поставити крапку — я змішую всі кольори чорнила — червоний, чорний і брунатний в одне — моя крапка стає перламутровою, бо кладу її на віск, щоб вона не затерлася. Я підсуваю тоді книгу до заломленого світла, яке падає навкіс із мого вікна, і висушую цю крапку. Тоді рукопис готовий і чекає лише, щоб його переплели м’якою телячою шкірою».
Послухав Минас Сиринович Ованеса й вирішив не купувати для Язлівця друкарні. За кілька років Ованесового переписування в язловецькій церкві він спромігся переписати «Євангеліє» і «Служебник», які переплели в Кам’янці-Подільському і згодом повернули до Язлівця.
Постійне сидіння у крихітній кімнатці позначилося на Ованесовому здоров’ї. Він почав сліпнути. Від якогось часу в Ованесових очах почали тьмяніти літери, а після години праці — і взагалі розпливалися, втрачаючи свої контури. На столі з’явився підсвічник, але єпископ був схильний думати, що з роками Ованес вирішив симулювати свої хвороби, щоб отримувати гроші ще й на свічки. До того ж, від сирості, у якій Ованес провів майже все своє життя, йому дошкуляли болі в спині, а на зміну погоди завжди крутило в кістках.