Якоїсь зими переїхали вони з мамою до Червоногорода. Там Гриць ходив до школи, а потім, у підлітковому віці, перебрався на якийсь час до Львова. Інші учні львівських шкіл, що були багатші, їхали на навчання до європейських університетів. Гриць повернувся до Горабаби й почав торгувати худобою з волохами: з Червоногорода через Горабабу до Язлівця.
З плином днів і років забувалося Грицеві горабабське дитинство, і навіть потоп, який знищив те селище. Життя на новому місці було іншим. Перед Грицевими очима переходили сотні людей із різних країв, ті люди розповідали йому свої історії. Були це купці, які весь час подорожували. Спали під відкритим небом на возах, відбивалися від нападників. Бачили різні міста, знали різні мови і привозили зі собою різні чутки. Особливо любив Гриць зустрічати Сириновичів — старого Минаса, його синів Якуба, Асфатура і Кшиштофа. А якщо з Минасом чомусь не їхали сини на Балкани чи до Туреччини, то супроводжували старого зяті Кіркор і Бедрос. Ніколи не пускався Сиринович у далеку дорогу без загону власної охорони, яку складали бідніші язловецькі вірмени, що служили в нього роками. Завжди Минас привозив щось у дарунок для Грицевих дітей. Варварі — вишивані турецькі хустки. Хлопцям — якусь венеційську забавку або пір’я папуги. Дружині Гриця — Анні — міг уділити оксамиту лазуревого або ж адамашку. Але Гриць завжди був спраглий вісток, що були на Сириновичевому язиці. Гриць знав, що наприкінці вересня Минас, перечекавши татарські чамбули, які могли повертатися з Поділля десь у волоських Цицорах, спокійно вирушав до Язлівця.
І одного такого вересневого дня Матій Баревич побачив на Волоському шляху Сириновичеві вози. Прибіг до батька з вісткою, що Сириновичі повертаються. Прочувши, що купецьку валку видно вже на Волоському гостинці, не дочікуючись, коли валка возів і охорона порівняються з митницею Гриця, Анна з Варварою почали готувати обід.
За якийсь час Сириновичі ввійшли в Баревичів двір.
Гриць побачив, що засмаглі брати Сириновичі та їхні зяті повернулися без старого Минаса. Пригадав собі, що у травні, коли купці рушили в дорогу, на прощання крикнув, що почуватиметься без них сиротою. Але Сириновичі не чули останніх Грицевих слів, бо від’їхали далеко, женучи перед себе двадцять Баревичевих коней, призначених на продаж. Минас сказав тоді, що, може, більше не їздитиме й передасть своє купецтво до рук Якуба.
Якуб і Кшиштоф, які першими ввійшли на подвір’я, прочитали на лиці Гриця здивування, коли той не побачив Минаса.
«Чи, бува, чогось із вами в дорозі не трапилося?» — запитав Гриць.
«Та ні, — відповів Якуб Сиринович, — з татарами, слава Богу, розминулися».
На возах прибульців краму було більше, ніж завжди.
«А де Минас?» — не стримався Гриць.
Сириновичі чекали на таке запитання — і не відповіли. Одним за одним зайшли в хату й усілися за стіл.
Охороні приготували обід надворі. Десять молодих вірмен, простеливши ковдри на вигорілу за літо траву, сиділи колом, як турки. Виглядало, що звикли в дорозі їсти саме так.
«Батько наш Минас, — почав Якуб після того, як втолив перший голод, — поїхав зі Стамбула до Єрусалима».