«То ви аж у Стамбулі були?» — не стримався Матій, на якого зацитькали, щоб не втручався до бесіди старших.
«З купецьким караваном, який переходить землю сирійську, — продовжив Якуб, — хоче побачити на власні очі Єрусалим і помолитися у вірменському храмі».
«Таким було його бажання, — додав Кшиштоф, — і ми йому не перечили».
«Наступного року, — сказав Асфатур, — з Божою поміччю знову поїдемо до Стамбула й заберемо його додому».
Без Минаса розмова в Баревичевому домі зависала: Гриць наче не знав, що сказати гостям, а ті поспішали до своїх жінок, яких не бачили кілька місяців.
Подякувавши й роздавши подарунки дітям, спішили Сириновичі, щоб ще завидна заїхати до Язлівця.
«А що там у Стамбулі?» — запитав Баревич, коли Якуб Сиринович підійшов до свого коня.
«Та наче все спокійно».
«Тут Ашкеназі переказував, — продовжив Гриць, — що османи готують якусь війну».
«Нічого такого ми не бачили, — втрутився Асфатур, даючи зрозуміти Грицеві, що їм пора. — Ні у Стамбулі, ні дорогою».
Через рік Сириновичі знову повернулися зі Стамбула. Минаса з ними так само не було.
Тепер цілий Язловець гудів — мовляв, не знати, чи той багач, перед яким схиляв голову навіть бургомістр, а сорок братів не приймали без нього жодного рішення, — повернеться коли-небудь додому?
І лише третього року першим Минаса Сириновича побачив Гриць Баревич, а тоді й Язлівець. Провернувся купець до Язлівця, переповнений враженнями від побаченого, почутого й пережитого. І було видно, що Єрусалим світився всередині Минаса й Минас світився Єрусалимом. Як Гриць зауважив, говорив Сиринович іншою мовою, коли звертався до синів та зятів. Були ті слова зчитані зі Святого письма, обдумані й рівні, наче їх поклав на папір упевненою і твердою рукою переписувач книг.
У Єрусалимі Сиринович пробув три роки. І знову перейшов із караваном через землю сирійську до Стамбула, а там ще пів року чекав на своїх синів, яких затримала негода. Був у християнському храмі, молячись і читаючи книжки. Знав старий Минас, що сини його прибудуть на береги Босфору й чекав їх із дня на день. Подумки часто повертався до Храму Гробу Господнього. Бо коли гладив і цілував камінь, із якого збудовано Храм, то чув, як хтось із родини Джудехів відчиняв головні двері ключем зранку, а надвечір тим самим ключем хтось із родини Нусейнбехів — зачиняв. Джудехи й Нусейнбехи були мусульманами. Щоб уникнути колотнечі між вірменами та греками, право відчиняти головні двері Храму мали два єрусалимські роди мусульман.
Майже кожен день шлях Минаса Сириновича в Єрусалимі пролягав від Храму Гробу Господнього до катедрального собору святого Якова. Відділяли ці два храми якихось п’ятсот метрів. Бувало, дочекавшись, поки Джудехи відчинять головний вхід до Храму Господнього, Минас заходив першим і молився у вірменській частині, пропахлій восковими свічками. Відчував, що перебуває в серці місця, де відбувалися події, що перекраяли світ. І все, що він прочитав ще дитиною в язловецькій церковній школі з книжок, привезених його предками, тепер зашито в камінних формах церков. Тому цілував єрусалимський камінь так, як священник цілує Євангеліє перед і після читання Святого Письма.
Жив Сиринович скромно в єрусалимському монастирі святого Акопа. Усе, що він бачив і чув протягом трьох років, дивувало його. Бачив він, як монахи та іноки, відмовившись від спокус цього світу, зодягнені у волосяниці на голе тіло, терпіли голод і спрагу. І був там якийсь старець, що піклувався монастирським садом; і був кравець, який шив і перешивав ризи й монастирську одіж; і були багачі, що роздали свої скарби, а тепер сиділи у злиднях; і були вдови, які утримувалися від розмови з іновірцями, або від їжі — і всі вони безперестанку молилися за свої гріхи і гріхи цього світу. І коли тепло забиралося на ніч із єрусалимських пагорбів і каміння, сидячи в монастирській келії, Минас Сиринович згадував Язлівець. Часу для роздумів було предостатньо. Ніч у Єрусалимі тривала всього п’ять годин — і холод, що заходив Яффською брамою і сповзав із Оливкової гори, боровся з Минасовим сном. І тоді його відвідували нічні думки. Ті думки були його постояльцями, бо приходили після вечірніх молитов, мов непрохані гості, яким треба переночувати. Коли у старому місті за північ усе живе затихало і вкладалося спати, Минас виходив із монастиря, сідав, спершись спиною до храмової стіни, і слухав. За час життя в Єрусалимі він схуд. Шкіра його обличчя й рук зморщилася. Минас відчував, що постарів. Борода його сива, як паморозь на винограді, покривала широкі груди. Але водночас єрусалимські дні просвітлювали його душу, а побачене й пережите наповнювало Минасове життя особливим змістом. Йому пригадався прочанин, якого батьки приймали в їхньому домі, коли гроза билась об язловецькі пагорби й товкла по дахах будівель. А в кожній хаті тоді світили різдвяну свічку. Власне від цього прочанина Минас уперше й почув про Єрусалим. «Ну от, — подумалося Сириновичу, — тепер я той паломник, який сидить посеред Єрусалима вночі й згрібає рештки свого життя, зшиваючи їх щоденними молитвами». Він почувався таким самотнім у цьому світі, наче Ісус перед арештом. «З якого боку Гетсиманський сад?» — запитав себе Минас. І хотів поглядом розсунути будинки, які затуляли йому шлях до Оливкової гори. Але Минас не був пророком чи праведником, у якого вселявся Святий Дух, тому йому це було не під силу. Відтак крива вулиця ще більше потемніла, бо хмари, наче табун верблюдів, зупинилися на ніч у єрусалимському небі. І самотність із думкою про Гетсимань ще дужче пропекла Минасову душу, котра затужила за Язлівцем.