Анітрохи не розуміючи суті того, що тут відбувалося, я вирішив довідатись про це від самих демонстрантів і підійшов до гурту впритул, на ходу розмірковуючи, до кого краще звернутися: до молодика із суворим обличчям чи до симпатичної русявої дівчини, які стояли найближче від мене. Однак ця проблема так і залишилась нерозв’язаною, бо розпалена подіями русявка несподівано вихопила щось із рук сусіда і з криком «Ось тобі, негіднику!» жбурнула це в будинок. На щастя, докинути не змогла.
Це вже виходило за межі дозволеного, і один із полісменів, підійшовши до дівчини, процідив: «Ведіть себе пристойно, тут вам не Поле кохання!» і легенько відштовхнув її назад. Русявка густо почервоніла, повернулась, шукаючи захисту, до свого сусіда, і той із роз— злюченою міною на обличчі ступив було крок до кривдника, але його випередив я. Мені завжди страшенно не подобалось, коли ображали слабкіших, а дівчат особливо, навіть якщо вони й заслуговували на це.
— Гей, приятелю, — сказав я полісмену, — тримав би руки при собі, вони можуть іще знадобитися.
Той повернувся до мене, окинув з ніг до голови поглядом, у якому читалась суміш подиву та легкої зневаги, і, криво посміхнувшись, запитав:
— Ти гадаєш, моїм рукам щось загрожує?
— Так, — напружено посміхнувся я у відповідь, — їх можуть пообривати…
Серед демонстрантів та по юрбі цікавих прокотився легкий смішок. Дивно, до чого ж люди люблять потішатися над охоронцями свого власного спокою! Полісмен змінився на обличчі, повільно рушив до мене і раптом блискавично нахилився вперед та викинув праву руку, маючи на меті схопити моє плече та смикнути до себе. Проте я був готовий до такого повороту подій, а космофлотської підготовки цілком вистачило для того, щоб ухилитися та ще й непомітно підштовхнути нападника, і він цілком несподівано для себе, під схвальні вигуки присутніх, опинився на землі. Для співробітника поліції, звісно, це — нечувана ганьба, і тому я не дуже здивувався, коли він, забувши про всі права та обов’язки, просто зі своєї незручної позиції кинувся до мене. І хоча я відбив перший удар, одразу ж зрозумів, що переоцінив власні можливості. Свідомість напружилась в очікуванні потужного удару, однак несподівано замість нього я відчув лише короткий слабкий дотик! Наче блискавка, пронизала мене думка, що це все імітація, що хлопець вчасно схаменувся, але й вона виявилась запізнілою, бо мій кулак вже торкнувся його підборіддя, і тільки на мить я поглянув у очі, де застиг неймовірний подив.
Периферійним зором я встиг помітити, як поспішають на підмогу своєму надто самовпевненому колезі решта охоронців порядку, але мене тут же підхопили під руки і потягли за собою двоє молодиків із числа демонстрантів, а ті, що залишились, прикрили нам шлях до відступу. Проскочивши через якусь коротку вуличку на проспект, ми швидко дістались до мікроавтобуса, що стояв на паркувальному майданчику. Мої супутники (декілька хлопців та все та ж русявка) нервували, явно побоюючись погоні. Нарешті машина опустилась на одній із людних центральних вулиць, ми здійснили ще кілька заплутуючих маневрів і нарешті опинилися в гущавині тихого скверика.
— Ну все, тут вони вже нас не дістануть, — сказав один із юнаків, і ми, як по команді, разом полегшено зітхнули. — А ти, хлопче, молодець! — звернувся він до мене. — Добряче ти йому врізав!
— Ці фараони вишколені так, що дай боже! — підтримав його інший. — На власному досвіді пересвідчився!
Я за той час вже встиг заспокоїтись, не без задоволення потиснув простягнуті мені руки та швидко познайомився з усіма присутніми. Проте з першого разу запам’ятав лише трьох. Одного звали Вітторе, він належав до нечисленної групи природжених лідерів, що відразу проявляють себе в будь-якому оточенні. Його близький товариш, у котрому я впізнав нещодавнього сусіда русявки, представився дещо незвичайно: Богомилом. І, нарешті, сама винуватиця інциденту носила чудове, майже земне ім’я — Джойс. Назвавшись, вона затримала мою руку у своїй маленькій долоньці і сказала:
— Спасибі, Артеме, ти просто чудо…