— Та ні, чому ж… Правда, я ще маю дещо зробити, однак до десятої буду вільна. Тебе ця година влаштовує?
— Звичайно, Леа, — відказав я і задрижав уже всім тілом.
— Тоді до зустрічі, — кивнула вона і, змовницьки підморгнувши, зникла.
До десятої вечора я сяк-так привів свою зовнішність до пристойного вигляду. Але мілкі дрижаки проходжалися по моєму тілу, і тому піднімаючись в сутінках по східцях Леанчиного будинку, я відчував себе відчайдухом, котрий готується у цілковитій темряві стрибнути зі скелі, не знаючи, яка внизу глибина води і чи є вона там взагалі.
Адміністратор чомусь мовчав і коли господиня власноручно відчинила двері, я збагнув, що вся домашня кібернетика просто вимкнута. Неможливо було зосередитись та вирішити, як поводитися, особливо за таких таємничо-інтимних обставин, і коли Леанка запропонувала невеличку екскурсію по будинку, я радо погодився. Весь час, поки ми оглядали чудову бібліотеку старовинних книг, невеличку збірку досить непоганих картин та кераміки і вже зовсім крихітну оранжерею з рідкісними кліотійськими рослинами, в моїй душі продовжувала точитися безмовна боротьба. Нарешті ми опинилися в Леанчиній кімнаті, і тут вона, загадково посміхаючись, попросила мене заплющити очі. Я покірно виконав наказ, а коли через хвилю щось блимнуло і почулося: «Все, розплющуй!», навколо нас чорніла бездонна космічна пустка, поцяткована блискітками-зорями, а прямо переді мною погрозливо витягувала клешні-протуберанці яскрава розпечена куля.
— Ну що, Артеме, я добре змоделювала? — почувся десь зовсім близько тихий Леанчин голос. Вона стала поруч і, взявши мене за руку, ніжно-запитливим поглядом подивилася в очі. — У вас на Межі є щось подібне?
— Леа… Леа… — тільки й зумів видушити з себе я. Лише тепер я відчув по-справжньому, як шалено, як несамовито, як божевільно кохаю цю красиву молоду жінку, і як боюся необережним словом чи незграбним рухом розвіяти чари неземного щастя. І тому зараз не можу сказати їй нічого, окрім єдиного слова, яке клубком стало у горлі і не дає навіть вдихнути. — Леа…
— Артемчику, можна попросити тебе одну річ? — несподівано промовила Леанка так тихо, що я ледве розчув. — Тільки ти не ображайся, гаразд?
Всередині у мене щось обірвалось і я раптом відчув, як стрімко падаю з небес на тверду пластикову долівку. «Невже, невже це все було сном, і зараз настане невблаганне пробудження?» — обдала лютим холодом пронизлива думка, і я, крижаніючи, спромігся лиш приречено кивнути головою.
— Прошу тебе, не називай мене більше Леа…
І хоча це зовсім не ті страшні слова, котрих й очікував, випробування виявилось таким важким, що душа моя сповнилась не радістю, а несподіваною гіркотою.
Але раптом відчув на своїх щоках теплі Леанчині долоні і побачив її обличчя так близько від себе, що просто втратив дар мови. Наче з-за глухої стіни долітали до мене слова: «Артемчику, ти таки образився, пробач, я зовсім не хотіла…», виразно чулось лише пульсування крові ‘в скронях, і враз, несподівано для самого себе, я припав до коханих уст, наче спраглий мандрівник до чистого лісового джерельця.
В ту ж мить усе єство підсвідомо напружилось в очікуванні поштовху в груди та потоку докірливих слів, але натомість я відчув, як Леанчині руки міцно обвивають мені шию і куйовдять волосся. «Боже мій, боже, — подумки звернувся я до Всевишнього, — невже це відбувається насправді?!». Однак небеса мовчали, а Леанка, не відриваючи своїх уст від моїх, легенько потягнула мене за собою, і незабаром ми вже лежали на чомусь приємно-пружному. Як же все було чудово, хіба можна порівняти із тими випадковими постільними пригодами, після яких залишається лише ніяковість та відраза до самого себе! Я цілував кохані очі, вушка, шию, потім, відважившись, дістався до чудових, ще зовсім дівочих грудей і нарешті, знахабнівши остаточно, став пестити оксамитову шкіру стегон. Цілком недоречно в думках з’явився старий приятель Макс і вирік свій улюблений афоризм: «Знаєш, що спільного між деревом та жіночою ногою? Чим вище забираєшся, тим більше дух захоплює!». А мені вже й справді стало забивати дух, коли зненацька Леанка лагідно, але твердо взяла мою руку і поклала собі на груди.
— Вибач, Артемчику, — ніжно сказала вона, давай зачекаємо до післязавтра. Сьогодні у мене ще… справи…
— Які справи?!! — я був настільки ошелешений її словами, що навіть підвівся і сів. — Леаночко, які це ще можуть бути справи посеред ночі?!
Леанка перелякано глипнула на мене і раптом залилась веселим заразливим сміхом.