— Ой, не можу, ой, тримайте! — аж стогнала вона. Потім, схопивши мене за плечі, притягнула до себе і, не перестаючи сміятись, обсипала моє обличчя поцілунками. Нарешті, заспокоївшись, сором’язливо посміхнулась і сказала: — Це означає просто, що я жінка, і моя фізіологія саме зараз має свої щомісячні справи…
Я відчував себе щасливим бовдуром, хвилі захоплення і радості накочувалися одна на одну, захлюпуючи все зростаюче почуття якоїсь невимовної Тривоги, а можливо й страху.
Було далеко за полудень, коли пролунав нетерплячий виклик відеофона. На екрані виникло обличчя Вітторе.
— Хей, Артеме! — привітався він. — Я до тебе у справі.
— Щось сталося, Вітторе?
— Я хочу проконсультуватися з тобою. Якщо маєш бажання, приїзди до нас.
За його словами крилося щось доволі інтригуюче, однак, признатись, дорогою до штабу радикалів я думав зовсім про інше. Моїми думками панувала Леанка.
Втім, я дістався до місця.
У невеликій світлій кімнаті, куди мене спрямував черговий по штабу (сміх, та й годі), сиділи Вітторе з Богомилом, та ще з десяток хлопців із крайніх радикалів.
— Ну що ж, перш ніж перейти до деталей, залишилося з’ясувати ще одне принципове питання, — сказав Вітторе, ляснувши долонею по столу. — Мова йде про участь в акції Артема. Він хоча й ліберал, однак рішучий хлопець, в чому ви мали змогу самі переконатися…
Присутні схвально загули, а один із сусідів дружньо поплескав мене по спині.
— І що це за акція? — поцікавився я, відчуваючи, як неприємний холодок заповзає у живіт.
— Та от наші хлопці з лівого крила вирішили… — почав Богомил. — Вирішили здійснити акцію, спрямовану конкретно проти отця Вільгельма, — він з якоюсь огидою вимовив це ім’я. — Інакше кажучи, висповідаємо трохи цього святошу. Нехай покається нам у своїх гріхах…
У кімнаті знову запала тиша.
— Але як же… — тільки й зміг видушити я, озираючись у пошуках підтримки.
— Ти не хвилюйся, план розроблено до найменших деталей, — по-своєму витлумачив Богомил мою реакцію. — Так що ризик мінімальний. Та й нічого особливого ми не збираємось робити, полякаємо трохи — і все. Хіба що якісь-там непередбачені обставини…
— Вітторе, — безпорадно звернувся я до нього, — невже ти санкціонуєш від імені цілої організації цю… цей… бандитизм?
Легкий шелест обурення пройшовся серед радикалів.
— Та то ж не моя ініціатива, — неохоче обізвався Вітторе, спрямувавши погляд кудись у підлогу, — хлопці ось запропонували, як їм заборониш…
— Але ж хлопці, — я просто не знав, як розтлумачити їм те, що кожен, здавалося, повинен відчувати підсвідомо. — Боротись можна лише з ідеями… а з людьми…
— Все зрозуміло, — на півслові обірвав мене Богомил і окинув присутніх переможним поглядом, — саме про це я вас і попереджав. Ну що ж, більше тебе тут ніхто не затримує, — кинув він у мій бік з неприхованим презирством, — під крильцем у матінки таки безпечніше…
Щось усередині мене вибухнуло, і на якусь мить я навіть злякався, що зараз кинусь на мерзотника та добряче розмалюю йому фізіономію. Однак витримка не зрадила, і я всього лиш повільно звівся на ноги.
— Так, хочеш зробити мене співучасником, — нарешті прийшло розуміння власної підсвідомої реакції. — Ні, так не вийде. Я не піду звідси, допоки все не буде відмінено.
У кімнаті миттю здійнявся неприязний гул, а Богомил підвівся із таким виглядом, що, здавалося, зараз знепритомніє.
— Припиніть, хлопці, знайшли, де зводити рахунки, — несподівано подав голос Вітторе, і всі повернулись до нього. — Можливо, в дечому Артем і правий. Це питання дійсно варто обговорити в широкому колі.
— Та ти що, Вітторе, збожеволів, — засичав на приятеля Богомил. — Хочеш на догоду цьому… завалити всю нашу справу?
— А ти знаєш, як інакше вийти з такої ситуації? — холодно поцікавився Вітторе.
— Знаю, — несподівано твердо відказав Богомил, і враз у кімнаті стало тихо-тихо. — Треба провести акцію негайно, сьогодні ж, а до її завершення того… — він кинув на мене, — ізолювати… Хай потім доносить, якщо зможе…
Єдині в кімнаті двері, що виходили до прес-залу, різко відчинились і до кабінету швидким кроком увійшла група чоловіків у однакових сірих костюмах. Зупинившись неподалік від столу із закам’янілим керівництвом, один з них витягнув із кишені невеличкого червоного жетона і, продемонструвавши його присутнім, суворим тоном мовив:
— Служба безпеки!
Хтось із радикалів злякано зойкнув, кілька чоловік підсвідомо звелися на ноги. Раптом один із них кинувся до розчиненого вікна. З гуркотом впав стілець, почулися мимовільні вигуки, і хоча співробітники безпеки виявились проворнішими й в останню мить схопили втікача, інцидент на кілька секунд прикував до себе загальну увагу. А коли щось легенько клацнуло, не кожному навіть вдалося помітити спину Богомила, яка промайнула у невеликому овальному отворі в стіні, що невідомо звідки там узявся і через мить з тим же сухим клацанням зник.