«Ти — зрадник, Артме, — несподівано рознеслось по свідомості, і я аж обмер. — Навіть — тричі зрадник: свого товариша: котрий довірився тобі, Леанки, що кохає тебе, і всіх тих співвітчизників, які хочуть зостатися кліотійцями». І враз я відчув такий розпач, що готовий був упасти прямо на дорогу і стогнати, вити, лупити кулаками по припалому пилюкою покриттю, щоб хоч трохи полегшити душу. Однак перед очима раптом з’явилося обличчя батька:
«Ми — нащадки землян, синку, і тому просто приречені повернутись у материнську сім’ю. Звичайно, дехто може думати інакше, і він має на це повне право, але навмисне перешкоджання нашому зближенню з Землею — то злочин перед історією, і ми повинні будь-якою ціною відвернути його». Я глибоко вдихнув, мовчки подякував батькові за підтримку і вже твердою ходою попрямував далі.
Однак перед Леанчиним будинком я знову зупинився і добрячих півгодини переконував себе: «Ти мусиш це зробити, Артме, мусиш! Мусиш пожертвувати навіть коханням». Та не міг далі зрушити з місця. Не знаю, чим би все скінчилося, я вже був готовий відступити і податись додому, але мабуть звідуючи внутрішнє відчуття на порозі з’явилася Леанка.
— Артеме, ти чому тут стоїш? — вражено вигукнула вона, помітивши мене, і тут же весело розсміялась. — Ага, розумію, ти хочеш увійти в мій дім у точно домовлену годину!
На ватяних ногах я піднявся по сходах до неї, і лише тут Леанка зауважила мій стан.
— Що з тобою, Артемчику?! — аж затремтіла вона і схопила мене за плечі. — Що сталося?
— Нічого страшного, Леанко, — невизначено промимрив я, — давай спершу зайдемо.
Коли я опинився у її кімнаті і побачив широке низьке ліжко, на якому ми провели той чудовий вечір, серце моє враз стиснулося так, що я ледь не застогнав. Леанка посадила мене у крісло, сама сіла напроти і спрямувала у вічі стривожений погляд.
— Нічого страшного, — повторив я, збираючись з духом, — просто… я розмовляв… з Мартіном…
Леанчине обличчя миттю закам’яніло, вона повільно випросталась, віддалившись від мене, відвела очі вдалечінь, холодно поцікавилась:
— Ну й що?
— Він розповів про… той випадок, — початок розмови був справжнісінькою мукою, і я з жахом уявив собі, що нас чекає далі. — Мартін не винуватий… він цілком випадково зустрів свою давню подругу…
— Я все це вже чула, й не раз, — роздратовано обірвала мене Леанка. — То був лише привід, і ніякі виправдання тут не потрібні, бо вони нічогісінько не змінять…
— Та ж Мартін цього не знає, — несміливо зауважив я. — Ти собі навіть не уявляєш, як він страждає від такої невизначеності…
Леанка замислилась. Моє очікування здавалось мерзотно тривалим.
— Що ж, ти маєш рацію, — почувся нарешті її голос, — і справді неможливо далі з цим зволікати… Гаразд, я сама йому задзвоню та усе уладнаю, — вона раптом усміхнулась і додала вже тепліше:
— Адже ти цього хотів, чи не так?
— Так, так, Леанко, лише з невеличким доповненням, — я зупинився, щоб перевести дух, і, не змігши підвести погляд, закінчив: — Щоб ти зустрілася з ним… особисто…
— Зустрілась? Але навіщо?! — вигукнула Леанка з подивом і навіть якоюсь недовірою.
— Ну, розумієш, я пообіцяв йому… — ні з того ні з сього бовкнув я і тут же пожалкував, бо за цим відразу почулося обурене:
— Пообіцяв?! Та як ти міг пообіцяти те, що не залежить від тебе!! Чи, може, ти вже маєш мене за свою власність?!
— Та що ти, Леаночко, вибач, я просто невдало висловився, — я схопив її за руку з гарячим наміром поцілувати, але раптом відчув, що не можу, чомусь ніяк не можу цього зробити. — Я тільки прошу тебе, дуже прошу, навіть благаю…
Леанка повернулась до мене, обдарувала довгим докірливим поглядом і важко зітхнула:
— Гаразд, нехай буде так. Ще якісь доповнення маєш?
На душі у мене вмить полегшало, і я вже приготувався відповісти якимось жартом, коли раптом згадав про ще одну, надзвичайно важливу річ. Руки чомусь затерпли, по спині забігали величезні огидні мурахи, і, весь холодіючи, я плутано виголосив: