Незважаючи на упереджену атмосферу, що панувала в залі, моя імпровізована захисна промова справила деякий вплив, і багато суворих облич трохи потеплішали. Роздратований Богомил, не чекаючи дозволу Роналда, тут же взявся мене допитувати:
— А як ти поясниш, що служба безпеки відпустила тільки тебе?
— Що за наївність, Богме? — несподівано почулося в залі, і я подумки подякував за підтримку худому русявому хлопцеві. — Якщо безпека вже взялась за вас, то без сумніву чула всі ті розмови і знала, що Артм не мав до акції ніякого відношення.
По рядах радикалів пройшовся тихий шелест. Обговорювати далі було безглуздо.
— Що ж, — зітхнув Роналд, — тоді будемо голосувати. Оскільки необхідної апаратури немає, прошу присутніх скористатись розданими бюлетенями. Питання формулюється так: чи підтримуєте ви обвинувачення, висунуті проти Артема Лукача?
Кільканадцять хвилин я доволі байдуже спостерігав, як невеличкі білі клаптики мандрують по руках до першого ряду, а звідти перекочовують до столу головуючого, не відчуваючи при цьому ні страху, ні тривоги, а лише легку цікавість. Значно більше мене хвилювала інша проблема: як же тепер боротися зі справжньою небезпекою, що висить над усіма нами? Чи можна після подібного фарсу, чим би він не завершився, співпрацювати з радикалами? Сумнівно… Але що ж робити далі?
Підрахунок голосів нарешті скінчився, і Роналд, дочекавшись у залі мертвої тиші, оголосив результати:
— За — сім, проти — дев’ять, утримались — тридцять п’ять. Таким чином, організація не підтримує обвинувачень, висунутих проти Артма.
— Ну що ж, спасибі й за це, — підвівшись, хмикнув я. — А тепер послухайте, що змусило мене прийти до вас і витерпіти майже годину безглуздого шоу, організованого Богмом. Поки він займався дурницями…
— Зачекай, Артме, — вигукнув Богомил.
Він залишив своє місце і тепер стояв за крок від столу, втупивши погляд у мене. На його обличчі була така холодна рішучість, що я нарешті занепокоївся по-справжньому.
— Не поспішай, — продовжував він, — суд ще не завершився. Я передбачав, що це збіговисько маминих синків, — у відповідь на обурений гамір його рука різко знялася вгору, і всі раптом замовкли, як по команді, — не прийме ніякого рішення, і тепер мушу взяти функції судді на себе. Я не вірю жодним виправданням і тому від імені тієї частини організації, яка залишилась вірною своїй клятві, я засуджую Артема Лукача… до смерті.
Зал коротко ахнув і знову завмер. Богомил засунув руку до кишені, і раптом мені у вічі глянуло дуло невеличкого, схожого на іграшковий, бластера. На плечі враз навалилося щось важке, паралізувало, і я ледве зумів видушити з себе:
— Богме… що ти верзеш?
Замість відповіді Богомил взявся рукою за важілець запобіжника, і в напруженій тиші залу дзвінко пролунало коротке зловісне клацання.
— Богме, це ти серйозно? — недовірливо запитав Роналд і з рішучим виглядом став зводитись на ноги, але побачивши, як смертоносне жало попливло в його бік, виразно зблід і поволі опустився назад.
— Це дуже серйозно, Роналде, — процідив Богомил, — це надто серйозно, щоб я дозволив комусь втручатися.
Я був неспроможним повірити в реальність того, що розгорталося перед моїми, очима, і продовжував зацікавлено сидіти на стільці.
— Встань, Артме, — коротко наказав Богомил.
Я, все ще не повністю володіючи собою, покірно підвівся, і тільки тут оціпеніння остаточно відпустило мене.
— Але ж я відповів на кожне твоє звинувачення!
— Ти не зумів обманути мене, Артме.
Богомил повільно похитав головою і, не відриваючи погляду від мого обличчя, перевів регулятор потужності у крайнє положення. Тіло враз покрилося холодним липучим потом, а в голові заметалися розпачливі думки. Боже мій, невже це все відбувається насправді?! Невже зараз я загину безглуздою, ідіотською смертю і більше ніколи не побачу Феба, рідної планети, своєї матері?!
— Прощай, Артме, — обірвав думки Богомил і, коротким рухом піднявши бластера, натиснув на спуск.
Струмінь розжареної плазми вирвався із страшного жерла, змусивши мої очі мимоволі заплющитись. В груди вдарило щось неймовірно пекуче, але це тривало тільки одну коротку мить. Я ще встиг почути, як зал вибухну в ревом та нелюдським жіночим вереском і по свідомості повільно проповзла спокійна, без надриву та розпачу думка: «Ось і все». Правда, було трохи незрозуміло, чому я продовжую виразно відчувати своє тіло та підлогу, однак по-справжньому мене здивувало таки не це, а несподіваний чіткий звук, схожий на грюкіт від падіння невеликого твердого предмета. Він змусив розплющити очі, і, вражений до глибини душі, я побачив той самий зал, блідого як полотно Богомила з бластером біля ніг, і остовпілих радикалів, котрі з неймовірним жахом дивились на мене. На моєму тілі ще диміла сорочка з великою діркою на грудях.