«Живий, живий!!! — забилось, заволало, зареготало щось усередині, готуючись вихлюпнути безмежну радість на закам’яніле обличчя та раптом захлинулось у холодній хвилі моторошного відчуття: — Але чому, чому!!!»
Я подивився у зал, і раптом мені стало жаль усіх цих людей, які готували той ідіотський суд, сприяли його проведення, або принаймні нічим не протидіяли, а зараз сидять непорушно, ошелешені подіями, котрі щойно відбулися на їх очах. Навіть Богомил, чий жалюгідний вигляд мав би викликати у мене зловтішну посмішку, здавався більше нещасною жертвою обставин, аніж мерзотним убивцею.
Радість мого дивовижного врятування розвіялась вже давно, і тепер, піднімаючись по сходах, я відчував, як з кожним кроком все сильніше та сильніше гримить у вухах невідступне запитання: «Чому, чому?!», а душу охоплює невимовний панічний жах. «Чому, чому сталося те, що не могло, просто не мало права статись?!!» Сліпуче проміння Феба різонуло по очах, і я, ступивши кілька кроків наосліп, раптом пригадав усе, що раніше здавалося дрібницями, несуттєвими деталями, а зараз поставало у зовсім іншому світлі: і дивну сутичку з полісменом біля собору, і незрозумілу історію з контрольною системою в кліотійському космопорту, і стурбовані погляди лікарів Бази, сховані за вдавано бадьорими посмішками. Пригадав, і тут же мене блискавкою пронизало усвідомлення того, хто стоїть за всіма цими дивовижними речами: Чужаки!!!
«Боже, мій Боже!!! — аж застогнав я, затуливши обличчя долонями, — Кого вони з мене зробили?!! Чи я залишився людиною, чи вже перетворився на біоробота, готового в будь-яку мить виконати волю Чужих?! Що сталося з моїм тілом, коли його не зміг ушкодити промінь бластера?! Боже мій, хто я такий?!!»
Через кільканадцять хвилин я вже сидів у своїй кімнаті, заплющивши очі та стиснувши кулаки, і мовчки, лише зрідка постогнуючи, проклинав Чужаків та власну немилосердну долю. Адміністратор запропонував було прийняти щось заспокійливе, але я з таким оскаженінням накинувся на нього, що він визнав за краще облишити мене в спокої. Думка остаточно переконатись у своїй нелюдській природі прийшла в голову зненацька, проте я не став довго розмірковувати над цим, а одразу ж винайшов із горішньої шухляди невеличкого кортика. І я, поклавши ліву руку на стіл, коротко замахнувся правою і всадив кортика у самісіньку середину долоні.
Неочікуваний і тим солодший різкий біль пронизав мене наскрізь, а навколо блискучого металевого леза утворилось та почало швидко рости тепле червоне озерце. Якусь хвилину я заворожено дивився на цю картину, потім висмикнув кортика, випустив із вмить заповнених радістю грудей кілька захоплених вигуків і став гарячково замітати сліди своєї божевільної для стороннього ока діяльності, аж поки не зрозумів, що з пораненою рукою нічого путнього зробити не вдасться. Весь цей час Адміністратор щось обурено мені вичитував і заспокоївся тільки тоді, коли я підсів до лікувального терміналу. «Я людина, людина!!! — вирували радісні думки. — Я відчуваю біль, отже, я живий! Живий, а міг би лежати у підземеллі з діркою в грудях! Господи, який же я дурний, проклинав тих, кому повинен щиро дякувати! Спасибі вам, Чужаки, спасибі за ваш прекрасний дарунок! Ви подарували мені захисну праімунну систему, яка робить тіло невразливим в момент небезпеки! Я люблю вас, Чужаки!
Настрій повернувся і я блаженно розтягнувся на ліжку, відпочиваючи тілом і душею від неймовірних подій цього шаленого дня. Та раптом пронизлива думка зірвала мене на ноги: «Чортяки б тебе взяли, і то в такий час вилежуватися?!» Я скреготнув зубами, швидко перевдягнувся і підійшов до відеофона. Вихід тепер був тільки один — розшукати батькового приятеля Вінста. © http://kompas.co.ua
Навряд чи ще комусь спало б на думку пересуватися власними ногами по величезній споруді науково-технічного центру, оснащеного локальною транспортною мережею найсучаснішого зразку, і все ж мене зовсім не спокушали зручні затишні кабінки, що за кільканадцять секунд могли доставити куди завгодно в межах будівлі. Більше того, вибравшись на п’ятнадцятий поверх і рушивши вздовж по коридору, глибоко в душі я навіть пожалкував, що це сталось так швидко. Яким же щасливим я почував себе ще півгодини тому, коли інформаційна система сповістила, що Вінст — начальник кліотійського сектора федеральної служби темпорального зв’язку! А зараз кожен крок чомусь давався мені із зусиллям. Опинившись нарешті перед потрібними дверима, я трохи постояв, намагаючись зібратися з духом, але зайти спромігся лише після того, як уже вкотре викликав образ батька і дістав необхідну порцію психологічного допінгу.