— Хей, Артме, — тепло привітався Вінст, потискуючи руку, і враз, не стримавшись, обійняв мене, потім відсторонив та уважно оглянув. — Як ти змужнів! Просто аж не віриться, що всього лиш кілька років тому ти був іще зовсім хлопчиськом! Ну, розказуй, як твої справи!
Ми пройшли до кабінету, сіли один напроти одного в крісла, які своєю формою та пружністю нагадали мені пілотські, і я став доволі детально розповідати про себе. Вінст слухав зацікавлено, особливо коли йшлося про мою роботу в експедиції, і його запитання свідчили про те, що він перебуває в курсі справжніх подій навколо Контакту.
— А тепер викладай, що у тебе нагального? — звернувся Вінст, коли моя побутова інформація вичерпалася.
Як не дико це виглядало, але його слова застали мене зненацька. Я ніяк не міг вирішити, з чого варто розпочати таку серйозну розмову, і Вінст, раптово посмутнівши, висловив свій власний здогад:
— Це стосується твого батька?
— Ні-і! — енергійно захитав головою я, але враз зупинився і після недовгих роздумів додав: — Але… дещо зв’язане… з ним…
Я пригадав, що маю вже роздрукований матеріал, і, добувши з кишені добряче пожмакану брошуру, простягнув її Вінсту. Той проглянув кілька сторінок і запитально зиркнув на мене.
— Там, у самому кінці, — пояснив я, відчуваючи, як прискорено закалатало серце. — Це дуже важливо.
Вінст погортав останні аркуші, закрив брошуру, поклав її на стіл, пробурмотів собі під ніс: «Ти поглянь… усе-таки відважились».
— Що ж, цікаві речі ти мені показав.
Я підвівся, витягнув із другої кишені дорогоцінного кришталика і простягнув його Вінсту.
— Я хочу, щоб ви якнайшвидше передали це на Землю, — сказав я і, раптово відчувши у тілі цілковиту знеможеність, опустився назад і безсило відкинувся на спинку.
«Все, я виконав свій обов’язок перед Кліо, — подумалось мені, і враз немовби важкий камінь звалився з моїх пліч. — Я виходжу з цієї гри, зробивши навіть більше, аніж міг. Нехай тепер інші бруднять руки, зраджують друзів, відштовхують коханих та сперечаються із власним сумнівами. І хай мене чортяки візьмуть, коли я іще хоч раз влізу в подібну справу!»
Поки я насолоджувався першими хвилями душевного спокою, Вінст підвівся, поклав кришталика на стіл, неквапливо підійшов до відчиненого вікна, трохи постояв біля нього і, повернувшись до мене, запитав:
— А навіщо, Артме?
Це було настільки неочікувано, нелогічно і навіть дико, що я на якийсь час просто втратив мову.
— Як навіщо? — видушив нарешті я. — Щоб перешкодити… не допустити розгляду питання… адже це може привести до… виходу Кліо…
Вінст не відреагував на ті слова ні жестом, ні мімікою, а тільки знову запитав:
— І ти гадаєш, що вчинити так буде… правильно?
Вінст сумно посміхнувся, опустив очі і повільно похитав головою. Я спостерігав, як він збагнув усе. Це була поразка, цілковита, жорстока, нищівна поразка, якої мені ще не доводилось зазнавати у житті.
— Ти невірно зрозумів, Артме, — озвався Вінст, всівшись за столом, і відразу ж у нашій розмові з’явилась відчуженість. — Я мав на увазі інше… — він замовк, підбираючи потрібні слова, але це вже було зайвим.
— Як же так, Вінсте… — пробелькотів я, все ще не в змозі повірити у безперечне, — адже ви землянин…
— Так, я землянин, Артме, — відказав Вінст, дивлячись чомусь не на мене, а на свої руки, — і коли двадцять три роки тому прилетів сюди, то був переконаний, що Кліо — це лише шматок моєї рідної Землі… Тепер я вже думаю інакше… І мені здається, що ні ти, ні я тим паче, не маємо права вирішувати питання, котрі під силу лише всім кліотійцям разом…
Якась тепла хвиля зненацька вдарила в голову, і я притьмом зірвався на ноги.
— Хай навіть так, але мені відомо інакше: вихід зі складу Федерації — це катастрофа для Кліо! — нестямно закричав я просто в обличчя Вінсту, намагаючись переконати — ні, не його, то вже була безнадійно програна справа! — самого себе в тому, що принесені жертви все ж не даремні. — Невже я повинен байдуже спостерігати, як моя рідна планета намагається ізолюватися від навколишнього світу, повернутись назад, до безнадійних часів Колонізації!! Та я ніколи не примирюся з цим!!! Може, ви гадаєте, що я хочу заслужити вдячність Федеральної влади чи славу серед землян?! Так знайте: ніщо не здатне замінити мені того, що я вже втратив, підступно ошукавши близького товариша, власноручно перекресливши своє особисте щастя, наплювавши в душу самому собі!!! І все ж я зважився на такі речі, бо знав, що розрив Федеральної Угоди — це ще більший злочин, злочин перед Історією!