— Ну що, знову тебе є за що похвалити. А ти зафіксував це письмово?
Ел демонстративно поклав списані папери. Інспектор склав усе це в папку і промовив:
— Безперечно. Все зрозуміло. Я навіть сумніву не маю, стосовно особи вбивці. Але як же тяжко до нього докопатися.
Ел погоджено кивнув головою, потому запитав:
— Для мене ще робота буде?
— Поки що ні, можете відпочивати.
Ел пішов, а Алан почав знову катувати себе думками. Нічого не клеїлось. Все мало чітку логічну будову, але за відсутності доказів розпадалося як паперовий будиночок. Інспектор знову звернувся до сьогоднішніх даних, принесених Елом. Його зацікавила одна деталь описів вченого. Наприкінці автор описав діалог з самим Остином Івом. Одне із запитань цієї бесіди стосувалося трудомісткості даного проекту. І в відповів: «Ця робота поглинула два роки мого життя на той час, коли над ним працював ще мій друг і колега Бруляк, і мало не рік напруженої, доводячої до непритомності праці після його загибелі». У Алана перехопило дихання від злості. «Це він-то працював одинаком?! Мало того, що ця свиня нагло бреше, та це й збезцінює працю всіх тих, хто доклав розуму і сил до цього проекту».
Алан злився і судомно хапався за кожну нову думку. Тут він пригадав слова старечі про приятельку Іва з перукарні. План виник стихійно. Алан зачинив справу у сейф і швидко вибіг за двері.
Починало сутеніти. Пік уже минув, проте людей було скрізь багато. Прямо з автобуса Алана підхопила доріжка прямого екскалатора. Вона довезла інспектора на ріг вулиці і там акуратно зіштовхнула пасажирів на тротуар, Алан пройшов ще квартал і зупинився поблизу поштового відділення. Дочекавшись зеленого світла перейшов вулицю, зупинившись навпроти сяючої вітрини перукарні. В залі було багато клієнтів і тому Алан вирішив одразу завітати до господині цього салону.
Жінка років п’ятдесяти зустріла його спокійним поглядом похмурих очей.
— Що потрібно панові тут? — вона запропонувала жестом сісти.
— Ось моє посвідчення. А потрібні мені ви. Я шукаю одну з ваших працівниць на ймення Ганна.
Інспектор мав благеньку надію, що Ганна ще не звільнилась і нікуди не зникла. Але минулося стільки років…
Жінка поцікавилась:
— У нас працює дві Ганни. Котру вам покликати?
Алан на хвильку знітився.
— Ту, будь ласка, яка працює у вас більше десяти років.
— Зрозуміло. Чекайте тут, я її покличу.
Алан скористався тимчасовою самотністю і налаштував в кишені диктофон. Черкати довго не довелося. За кілька хвилин до кімнати зайшла красива жінка років тридцяти п’яти.
— Добридень, ви мене розшукували?
Інспектор запропонував їй сісти.
— У мене до вас запитання: чи знали ви Остина Іва, інженера національного центру космічних досліджень?
Жінка залишалась спокійною.
— Так, я була знайома з цією людиною. Одначе це було дуже давно.
Ганна спостерігала за кожним рухом Алана.
— Остин Ів проходив по одній справі, але був виправданий. Нам необхідно, перш ніж передати цю справу до архіву, доповнити її деякими деталями. Зрозумійте, це лише формальність відповісти на мої запитання.
Жінка трохи розслабилась. З усього було видно, що її вдовольнили пояснення, Алан же подумки тішився, що вона клюнула на цю нісенітницю.
— Мені здавалося, що ми любили одне одного. Все було так дивно. Познайомилися ми в березні, — сумна посмішка ковзнула обличчям, — він у мене стригся. Я пам’ятаю кожну дрібницю, мені здавалося, що щастя поряд. Ми зустрічалися три — чотири рази на тиждень. Розважались, ходили по ресторанах, в басейн. Десь до квітня ми зійшлися остаточно. Я втрачала розум, він здавався мені принцом дівочої мрії. Кожного дня я отримувала пишний букет.
Алан підсвідомо відчував перемогу, і слухав, ледь стримуючи бажання пошвидше зробити з усього цього документ.
— Ми ночували зрідка у мене, а загалом у нього. Він витрачав купу грошей, щоб принести мені задоволення.
В червні ми відпочивали на узбережжі. Я купалась у щасті, мені заздрили всі оточуючі. І навіть повернувшись, наші почуття залишились міцними і палаючими.
Вона розповідала все це, як чудову казку.
— Вибачте, я хотів би уточнити, — перебив її оповідь Алан, — скільки часу ви зустрічалися і як часто ви розлучались.
Жінка здивувалась.
— Ви що! Я ж сказала, ми не розлучались ні на секунду з квітня до грудня. Ми жили разом, їли, пили, спали разом. Нас неможливо було розлучити. Прикро, що все це так закінчилося, хоча, можливо, полум’я наших почуттів так швидко згасло саме тому, що так яскраво палало.