— Ти давно чекаєш?
— В автобусі так спекотно!
— Ой, ми знову будемо грати в козаків-розбійників?..
— Тепер я, нарешті, з тобою. Не дивлячись ні на що!
— Зі мною. Так надовго! На цілий тиждень. Майже на вічність.
— Тільки не заводься! Ти не уявляєш, як важко постійно пояснювати все. І доводити як негарно. Я така стомлена.
Вона вимовила це за один раз і не без задоволення собою.
— Все, — сказав я, — тепер все буде гаразд.
— А чому ми повертаємось?
— На базі… Зірвалось. Я не встиг попередити. Але й там у хатинці, на березі, пам’ятаєш? Де минулого разу? Теж не погано?
— З тобою скрізь непогано.
Вона нахилилась за торішньою шишкою.
— Ти не захворів? Втомлений якийсь. Непіддатливий. Я тебе поцілую. Добре?
— Добре. І не захворів я, але… Давай напрямки.
— Повз ту калюжу? — вона закопилила губи.
— Тільки повз калюжу. Так буде коротше.
Мені стає смішно, а на лобі краплинки поту мов роса.
Крихітне озерце, наче маленька калюжка, сховалось на дні такого ж крихітного ярочка, що перерізав сосняк упоперек від шосе до селища. Можна пройти поряд І нічого не помітити.
Озерце, моє торішнє відкриття. Дно — суцільний мул. Теплий. М який. Піддатливий, як вуста.
Болото. Мертва вода.
— Дощ збирається, — кажу я, відчуваючи, як густішає повітря і тіло вкривається липким потом. От-от він рине до протоки. От-от.
Перед очима загоряються мерехтливі крапки, потім яскраві райдужні кола. І дзвін. Всюди дзвін. Я роблю крок зі стежини убік.
— Подивись! — Я пропускаю її вперед і простягаю до води ліву руку. — Подивись.
— Де?! — Вона зовсім нічого не розуміє. їй треба бігти і кричати на весь голос, а вона нічого не розуміє. — Що подивитись?..
Моя права долоня описує коротку дугу і падає ребром на її шию. На те місце, де прикриваючись тонкою рожевою шкірою пульсує артерія. Звук неголосний і глухий, з ледве відчутним хрустом.
Я не встигаю ще опустити руку, а тіло вже зібгано лежить біля ніг. Точнісінько як маріонетка, в якої раптом перерізали нитки. Та ще можна відступити. Поки це тільки шок. І коли хребці серйозно не травмовані, вона навіть не зрозуміє, що сталося. Можна відступити. Другого кохання не буде. Другої молодості теж. І кожного разу інші води омивають тебе.
— Вирватися з кола, — кажу я і схиляю голову.
Тепер нічого не трапиться. Вона буде зі мною. Її вже ніхто не зможе в мене забрати. Навіть вона сама.
— Я кохаю тебе, — шепочу я, розстібаючи кишеню на своїй куртці.
Капроновий шнурок удавкою накинутий на шию. Я опираюсь коліном у стіну. Судома. Ще. Знову. Це схоже на мить близькості. Я вірю, що їй зі мною було добре. Але це єдине, що я міг їй дати. А далі? Чим я міг втримати її пізніше?
Білий витончений капроновий шнур з магазину «Динамо». Я, нарешті, випростовуюсь. Виявляється, що ллє дощ. Не по-літньому холодний. Коли ж я в чомусь прораховувався — її смерть виявиться повним безглуздям.
В озері води по пояс, ще й вгрузаєш майже по коліна.
Я заштовхую труп ногами поглибше. Втоптую. Занурююсь у смердючу жижу з головою — закидаю мулом. Через рік не залишиться й сліду. Повертаючись до берега, раз-по-раз оглядаюся. Квиток в сумочці, плаття в кількох місцях розірване. Все, як треба.
Тепер в хатинку на березі. На день. Два. І все.
Так і сталось.
Біла стеля. Біла стіна. В шлунку вогонь. У м’язах слабість. Але далі залишатися не можна. Почнуть і мене шукати.
Вирішив твердо — вранці в дорогу. Ось тут господиня мене і порадувала. Говорить, з минулого року залишився у неї номер телефона. «Баришні, з якою ви були. А племінник, дурень, із селища подзвонив. Ну ось тільки-но…»
Стеля, стіна, павутиння.
Нарешті ніч позаду. Прокинувшись я не відкриваю очей. Біля ліжка хтось є. Моторошно від цієї присутності когось.
— Ти прокинувся? — обережно запитує знайомий голос. — Ну, звичайно, лукавцю, ми вже прокинулися. У нас навіть вії ворушаться.
— Так! — кажу я. — Марення скінчилося. Дурне сновидіння пройшло. Реальність повернулася в дім.
— Ну, привіт, — Лінор обережно притуляється до моєї щоки. — А я думала, що ти й справді вмираєш, а ти ще нічого. Тільки трохи заріс.
— Це ж не проблема?
— Дивні бувають сни, коли температура скаче, — відповідаю я задумливо. — Не повірив би ніколи в житті.
Перед очима кола, кольорові плями, лінії і нарешті — нічого.
— Прикро, — досадую я. — Вихідні пропали. Ще й на лікарняний доведеться піти.