— Дрібниці, — вона притуляється щокою до моєї неголеної. — Головне — все обійшлося. Повернемося через місяць. Кинемо усі справи і повернемось.
Мій рюкзак і спінінг залишились на автостанції. Іти легко, від цього отримуєш велику насолоду! Сонце веселе і негаряче.
Я знаю, що вона зараз почне вичитувати і розмірковувати про всілякі ускладнення, а так хочеться закурити.
— Що з тобою? — стурбовано запитує вона. — Ну що з тобою?
Я мовчу. Я дивлюсь на те, що тримаю в долоні.
Білий витончений шнур з магазину «Динамо».
Над обрієм піднімається дощова хмара.
Переклала з російської Наталя КАЛІНІЧЕНКО
Назарій Горпинюк
ВІЧНИЙ РУХ
Фантастична новела
Відраховувались останні секунди до старту.
— Десять! — гримів немов із неба голос.
Кращі вчені Землі з’їхалися в Філадельфійський інститут електромагнітних хвиль.
— Дев’ять!
Де проводився перший у світі експеримент подорожі в часі…
— Вісім!
…За яким, певне, стежив увесь світ…
— Сім!
…До якого багато років готувалися найвидатніші розуми планети…
— Шість!
…На який відчайдушно згодився студент-відмінник інституту Х’юберт Редфорд…
— П’ять!
…Якого перенесуть в майбутнє на шістдесят з гаком років потужні «крила часу» — так було названо новий тип електромагнітних хвиль…
— Чотири!
…Шістдесят з гаком років…
— Три!
…Це максимальний рубіж поля. Поки що вчені ще не навчилися суцільно керувати часом…
— Два!
…Безстрашний Х’ю згодився! Далі було вже нестерпно проводити експерименти з тваринами.
— Один!
…Здавалося, секунду заповнила сама вічність.
— Старт!!!
Почувся хлопок повітря, яке заповнило вакуум.
Редфорд зник!
А по паузі мовчання залунали вигуки захоплення.
Минуло 62 роки, 4 місяці, 18 днів, 17 годин, 41 хвилина. До фінішу залишилися лічені секунди.
— Три! — Як і понад півстоліття тому гримів голос в експериментальному павільйоні Філадельфійського інституту електронномагнітних хвиль.
— Два!
Учені завмерли в надії.
Чи здійсниться мрія землян? Чи з’явиться посеред павільйону, як зник понад шістдесят років тому, студент Х’юберт Редфорд?
— Фініш!!!
Аж ні!
Не з’явився Редфорд.
Що ж сталося? Може, вчені помилилися? Може, він з’явиться завтра, через тиждень?
Ні. Сміливий Х’юберт не з’явиться ніколи!
Спливали останні секунди життя Х’юберта Редфорда.
— Я вмираю, — шелестіли його вуста. — А були такі впевнені…
Х’ю задихався. Було тихо, тільки десь дуже далеко стукало серце.
— Чому так темно? Я вмер?
Х’ю відчув на спині тепло. Він повернув голову — вона повернулася дуже легко, мовби нічого не важила… І в цю мить його засліпили яскраві промені. Він побачив вогненний диск і одразу впізнав його.
— Сонце! А в космосі, що там?.. — Х’ю роззирнувся.
Очі майже мертвого мандрівника у часі розгледіли з-поміж сяючих зір голубу сферу. Земля! Мила Земля!
— Як нерозумно! Ми ж знали, що хвилі часу рухаються незалежно від матерії, і поширюються не в просторі, а в «потоці»… Адже рухається все: планети, системи, галактики… Рух, вічний рух… Телепні!..
Помираючи, Х’юберт Редфорд встиг ще раз помилуватися красою зірок.
А зірки, здавалося, до всього байдужі, плакали. А може, й сміялися.
Світлана Зеленська
ВРАЖЕНІ МІСЯЦЕМ
Фантастичне оповідання
Золотавий уповні місяць поволі спливав над темним горизонтом. Я зачудовано спостерігав за ним, але думав: скільки-то всіляких чудасій і химер пов’язано з небесним світилом на землі? Скільки бід і неймовірних загадок?.. Пригадалася й недавня історія, свідком якої довелося стати самому.
Тоді я тільки розпочинав лікарську практику і, можна сказати, розпочинав її вдало. Пацієнти якось одразу довірилися, й довгі черги потяглося до мого кабінету. Спершу не знав: тішитись чи журитись, оскільки з одного боку, мене поважали, а з іншого, я дуже стомлювався. Може, з незвички, адже треба було постійно сушити мізки, щоб поставити правильний діагноз й призначити дієве лікування, до того ж, я сприймав кожного хворого надто близько до серця. Це вже потім набув холодного спокою, який притаманний медикам.
І ось одного такого паморочливого дня я повернувся з роботи украй знесиленим і голодним. Оскільки в мене не було дружини, я заходився готувати вечерю сам. Але й тут перешкодили: в прихожій пролунав дзвінок. Довелося кинути сковорідку й поспішити до вхідних дверей.