Далі йшов докладний опис людини-вовка.
«Лікантроп, — повідувалося, — змінюється не тільки зовні. Він відчуває себе виключно звіром й особливо небезпечний при повному місяці… Коли вражені місяцем виявляють себе огидними, вони кидаються на людей і вмертвляють їх. Прокусивши шийну артерію й напившись крові, лікантроп біжить і засинає там. А вранці людина-вовк знову стає людиною. Нічні полювання і каяття вдень — така зловісна вдача перевертня душогуба. Від лікантропа немає порятунку, його не зупиниш ні часником, ні хрестом. Перевертня може вбити тільки срібна куля…»
Все так, як розповідав Скобцев. Тепер ясно, де він начитався навіженства. Проте я продовжив знайомство з журналом й зупинився на статті іншого автора.
«Лікантропія як хвороба, що змушує людину, думати нібито вона звір, відома з давніх-давен, — стверджував він. — Ще близько 125 року до нашої ери римський поет Марцем Сидет, люди піддаються їй здебільшого на початку року, коли хвороба найпоширеніша і може виявитися в найгостріших формах. Вражені лікантропією, зрештою, знаходять собі пристанище на кладовищах і живуть там як вовки…
…Учені-скептики не припускають фізичного перевтілення й намагаються довести, що лікантропія існує лише як недуга, що супроводжується меланхолійним станом з вибухами безуму, коли хворий уявляє, що він накоїв… Доктор Лі Ілліс з Хемпишира ще 1963 року подав до Королівського медичного товариства наукову працю з цієї проблеми. «Про порфірию та етимологію перевертнів» — так називалася вона. Це — незаперечний аргумент на користь того, що спалахи лікантропії, які спостерігалися в Європі та інших частинах світу за різних часів, мають вірогідне медичне пояснення…»
Невже у Скобцева подібна хвороба? Лі Ілліс охрестив її порфірією і вважає, що викликається вона генетичними зрушеннями. «Існує кілька типів порфірії, — писав учений, — практично всі вони мають генетичну основу й спричиняються унаслідок обміну речовин». Й симптоми, характерні недузі, Лі Ілліс виклав лише з медичної точки зору. Наприклад, генетичні зрушення пов’язав з везикулярною еритемою, від чого шкіра хворого стає надто чутливою до світла й особливо синячного. Запалення на обличчі і руках в такому випадку схожі на садна й шрами, типові для укусів диких тварин. Зуби ж стають червоно-коричневого кольору завдяки порфірину, який відкладався в них, а не тому, що людина перевтілилась у вовка. Власне, вчений спростовує міф про перевертнів і доводить існування хвороба, яка дуже змінює зовнішність людини.
Врешті-решт журнал «Знак запитання» ледве не спантеличив мене. Сколошкані роздуми перервала розмова бібліотекарок за книжковими стелажами:
— Ти знаєш, що Скобцев потрапив до божевільні? — спитала одна.
— Знаю, — відгукнулася друга. — Туди йому й дорога. Мати розказує, що на роботі він усім голови прогризав.
— А чула, що вдома — чудовий сім’янин, зовсім інша людина.
— Може, не знаю.
Виходив я з бібліотеки з найсуперечливішими почуттями. Сумніви й здогади свердлили мозок, хоча знав: розгадати винятковість Скобцева буде нелегко.
Ущерблений хмарами місяць високо стояв над залізничним вокзалом. Аж ось в густих примарних сутінках загуркотів поїзд. Стишивши хід, він зупинився, й на перон зійшла лише одна жінка. Потяг рушив далі, а жінка сторожко роззирнувшись, заспішила у бік парку. Було вже пізно, холодно й безлюдно. «Але нічого боятися, — заспокоювала вона себе, — додому недалеко, та й місяць уповні…»
Темна стіна парку підносилася по ліву руку. Попереду в долині мляво мерехтіли вогники у вікнах осель — хтось ще не спав. У парку поскрипували лише обмерзлі дерева. «Ну, хто може у таку пору, в такий мороз тут бродити?..» — все заспокоювала себе жінка.
Нагла тінь колихнулася перед очима зненацька. Жінка напружила зір, але тінь швидко зникла за деревами. «Привиділось» — вирішила подорожня й, піднявши хутряний комірець, надала ходи.
Раптом зовсім поряд почулося протяжне виття. У жінки й серце завмерло: Боже, так виють бродячі собаки. Швидше, швидше додому! А ось і дім…
Жінка й не зогледілась, як щось стрибнуло їй на спину. Певне, крик її було чути далеко, але ніхто не прийшов на поміч. У самої ж не було сил чинити опір. Під важким тягарем вона впала на сніг. В останню мить лише бачила повний місяць у небі, чула клекотливе гарчання над собою, відчула гострий біль на шиї, й провалилася у безгомінну темінь…
Уранці я проснувся весь розморений, з передчуттям чогось неладного. Надворі нуртувала хурделиця. Поки добрався до клініки, промерз до кісток. Ще не встиг переступити поріг свого кабінету, як до мене поспішила медсестра.