— Володимире Миколайовичу, — розпачливо мовила вона. — У нас біда! Таке сталося… Скобцев утік!
— Як утік? — сторопів я.
— Не знаю. Вночі утік…
— Отакої!.. — швиргонув свого портфеля на стіл.
Щонайперше, я зателефонував Валентині Петрівні, та тільки налякав її. Вона щиро запевнила, що чоловік додому не приходив. Потім шукали Скобцева у знайомих, але й там його не було. «Невже брьохає десь у наметах? І чому, чому він утік?» — краяла мене думка. Він же так хотів, аби я допоміг йому. Може, передумав? У божевільних це буває. Напливло потьмарення і вирішив тікати. У нашій клініці — це зовсім просто. Тепер де його шукати?
Ще через день до мене прийшла Валентина Петрівна в сльозах і синцях.
— Я теж звихнулася, — ридала вона. — Сьогодні вранці Дмитро побував удома і вперше в житті побив мене, побив по-звірячому. Він не тільки лупцював, а й кусав…
Валентина Петрівна показала мені попруги, з яких ще сочилась кров.
— Де ж ваш чоловік зараз? — спитав я.
— Не відаю… Володимире Миколайовичу, він навіжений!..
Дійсно, справа неабиякої серйозності. Я зателефонував до міліції й повідомив, що з клініки втік хворий, поведінка якого може загрожувати мешканцям містечка. Звідти пообіцяли допомогу Та минуло чотири дні, але нікому не вдалося натрапити на слід втікача. Уся історія стала гнітити мене. Я вже пошкодував, що обрав професію лікаря-психіатра…
Того дня я заночував у Лісового. Перед цим він розповів мені, що вже третю ніч чує моторошне протяжне виття Поблизу його будинку розташоване кладовище, і нібито виття доноситься звідти. Я не знав, наскільки воно стосувалося Скобцева, але якась пекуча підозра пронизала мій мозок.
— Он цвинтар, — показав рукою Лісовий з вікна своєї опочивальні.
Темні хрести, засніжені надгробки — і більше нічого. Хоча… Якийсь чоловік заповзято розчищав від снігу одну із могил Але на Скобцева він був не схожий.
Швидко стемніло. Дружина Лісового приготувала нам вечерю. Я зі смаком їв яєчню з шинкою і думав, як добре бути одруженим. Затим ми довго бесідували з Лісовим. Він оповідав мені про своє життя, навчання в інституті, поки, врешті, нас обох не потягло на сон. Я вже міцно спав, коли Лісовий розбудив мене.
— Ходи-но послухай… — сказав він. — Уже виє…
У тьмяному світлі місяця, який заходив, кладовище виглядало зовсім інакше: сірий сніг і тіні. Та тут і справді донеслося протяжливе виття.
— Дивовина, — прошепотів я, — на собаче виття не схоже…
За кілька хвилин ми вийшли з будинку. Я переконав Лісового побувати на кладовищі й пересвідчитися, що ж там відбувається.
При місячному світлі цвинтар не навіював страху. Хрести і намети на могилах — все звичайне. Мороз обпікав обличчя, під ногами порипував сніг. Та ось біля великого хреста ми помітили чоловіка з задертою головою. Він не бачив нас. Але по хвилі заскиглив. Я б не сказав, що мені, стало не по собі, просто було незвично чути і бачити, як виє людина.
— Скобцев! — торкнув я ліктем Лісового. — Гайда, потелефонуй в міліцію, а я попантрую тут.
Скобцев продовжував вити. І як це в нього виходило? Ні, таки страшно збожеволіти…
Десь поблизу ляснули дверцята автомашини. Скобцев сполошився. Потім по-звірячому витягнув голову, прислухався. І тут він побачив людей, які наближалися до нього. Я не можу передати словами його ляку. Він заборсався в наметах, загарчав й кинувся навтьоки. Але не вглиб кладовища, а до дороги. Четверо міліціонерів, я і Лісовий побігли за ним.
Скобцев, долаючи, кущі і намети щораз падав. Здавалося, йому було б легше тікати навкарачки. Він уже вихопився на дорогу, як тут де не взялась на великій швидкості вантажівка Заскреготали гальма, почувся глухий удар і зойк.
Коли ми підбігли до машини, Скобцев лежав обабіч дороги на снігу із заюшеним кров'ю обличчям, в його відкритих очах відбивалися жовтаві промені місяця…
Хоронили Дмитра Скобцева його рідні і знайомі. Мені випало нести труну. Той тягар здавався легшим, аніж який був на душі Адже я обіцяв у всьому розібратися, допомогти… Нічого цього я не зробив і нічого… не зрозумів. Я спостерігав як насипається могила і відчував себе винним. Ще мені здавалося, що в плачі Валентини Петрівни чулося божевільне волання.
Після похорону, усі, хто був на кладовищі, зібралися на поминальний обід у домі небіжчика. Пам’ятаю, мене дуже вразило те, з якою пожадливістю накинулася Валентина Петрівна на їство…
Невдовзі я одружився і переїхав до іншого міста. Родина Скобцевих залишилася для мене лише згадкою.