В дитинстві я приходив у захоплення від найпростіших релятивістських ефектів і щоразу, летючи разом з батьком на Землю або повертаючись на Кліо, в ті невеликі проміжки часу, коли космолайнер із субсвітловою швидкістю долав відстань між пунктами зупинки і темпоральним коридором, так само усамітнювався. Просив Адміністратора відключити коригуючі оптичні системи і із завмиранням серця оглядав спотворену картину світу. Але смішні дитячі забави давно вже зосталися в минулому, і якщо зараз серце у мене знову завмирає, то це лише від того, що я бачу перед собою рідне помаранчеве сонце — неповторний, чарівний, найкращий у цілому Всесвіті Феб.
Адміністратор сповістив, що незабаром почнеться гальмування й тому бажано пройти на пасажирську палубу. Слово честі, я ледь придушив нестерпне бажання податись до пілотського відсіку і знову зануритися в ту чудову атмосферу підсвідомого божевільного очікування якогось невеличкого збою автоматики, котрий дозволить, бодай, на кілька секунд перейти в ручний режим. Натомість повернувся до своєї каюти, сів у протиінерційне крісло і замовив серію фільмів про зоряні війни з імітацією власної участі. Проте не встиг я ще увійти в справжній азарт, як тіло корабля здригнулося і бажання продовжувати гру кудись миттю зникло: почалися передспускові маневри.
Слово честі, досі я не помічав за собою надмірної сентиментальності, та коли через якусь годину над головою з’явилося зеленкувато-синє небо рідної планети, в очах стало легенько поколювати, і я, зійшовши з рухомої стрічки перехідного містка, спрямував погляд високо-високо вгору, щоб не змушувати руку астронавігатора Контактної експедиції ганебно втирати сльози. Я відчував спішний людський потік за спиною, але вдіяти з собою нічого не міг. Стовбичив на спускному майданчику аж поки не переконався, що від вологи в очах не залишилося й сліду.
Проминувши вузенький пропускний коридорчик з мерехтливими стінами, я опинився у великому приміщенні від високим прозорим куполом і відразу ж побачив Андреса. Він стояв у самісінькому центрі залу з невдоволеною міною на обличчі, зосереджено дивився собі під ноги і при цьому легенько похитувався з боку в бік.
— Андре! — забувши про всяку поважність, вигукнув я і кинувся до нього.
Андрес здивовано підвів голову, вмить запалився радісною посмішкою і, широко розкинувши руки, верескнув так, що всі присутні мимоволі озирнулись:
— Артме!!!
Не помічаючи нічого навкруги, ми плескали один одного по спинах, легенько поштовхуючи у плечі, шарпали за рукави і перекидалися звичними у таких випадках запитаннями: «Як справи?», «Де пропадав?», «Що нового?»
— Ну, давай, давай, розповідай, що там нового на Межі? — відразу напосів приятель. — Чужаків бачив?
— Які Чужаки, Андре? — скривився я. — Ти що, віриш отим недолугим писакам? Чужі бояться нас не менше, аніж ми їх, так що справжнім Контактом, повір, навіть не пахне! Ти б тільки знав, як мені остобісіла ця гра на нервах, най їй грець!
— Давай тоді мінятись, Артме, — засміявся Андрес, — я — в експедицію, а ти — на мій суховантаж. Правда, вже сьогодні потрібно відлітати на Базу, зате робота — жодних тобі стресів, суцільний відпочинок!
— Ти розкажи краще, що робиться тут, на Кліо, — перехопив ініціативу я. — За два роки моєї відсутності бозна що могло трапитись.
Усмішка повільно сповзла з Андерсового обличчя, він чомусь хмикнув і знову засунув руки до кишень.
— Трапилось, трапилось… Ось тільки незрозуміло що… Але це все мені не подобається, Артме, зовсім не подобається.
Слова і тон його відповіді мене здивували, і вже зібрався закидати приятеля запитаннями, але не встиг я відкрити рота, як збоку вихором налетів незнайомий молодик і зарепетував:
— Андре! Ти що, здурів? Скільки нам тебе чекати?! Може накажеш затримати рейс?!
І лише вичерпавши запаси повітря та роздратування, він глибоко вдихнув, скоса глипнув на мене і недбало кинув:
— Хей!
— Вибач, Артме! — схопив мене за руку Андерс. — Я мушу бігти!
— Зв’яжись зі мною! — гукнув я йому навздогін. — Я буду на Кліо місяців зо три!
Зрештою, що там важать усі наші дрібні неприємності в порівнянні з радістю повернення додому! І коли я вийшов з вокзалу і не побачив за сквериком звичного скупчення аеромобілів, то сприйняв це не як чергову прикрість, а як привід побалакати з симпатичною білявою дівчиною, котра самотньо стояла біля входу.
— Хей! — привітався я, щосили намагаючись втримати посмішку в пристойних межах.