— Який журнал, Пелікане? Уранці знову була сварка на весь будинок. Федірсанич спершу з класики декламував, а потім у ванній ридав.
— Де він уже тільки не ридав, Катерино: на кухні, у ванній, на балконі, у дворі на лавочці, в парку на колесі огляду. Для нього весь світ театр, а він в ньому — єдиний трагік. Решта — глядачі. До речі, ти будеш увечері в парку? В Ірки день народження сьогодні.
— Не годиться так жартувати над самотньою жінкою. Пізно мені вже з вашою компанією швендяти по болотах. Мені б когось з автом і доставкою додому. А Ірку я ще вранці привітала. Теплу, сонну — таку, якою ти хотів би її з’їсти, та не зможеш.
— Я ж не дракон, Катю, і не харчуюсь незайманими зі спальних районів. Зате від твоєї кави, схоже, починаю прокидатися. Гаразд, побачимось сьогодні.
— Щось не схоже, — зауважила Катя навздогін Пеліканові, який виходив з гастроному. — Якби почав прокидатися, то побачив би, що матуся в Ірки — шалава. А Ірка вся в неї. І вона всім їм ще покаже. Уже показує...
— Ірка, Ірка, в дупі дірка, — байдуже бовкнула на це Гантеля і пішла в підсобку.
2
Поки Пелікан пив каву, біля входу в гастроном якось зненацька, сама собою, виникла тиснява. Ґаздині, що вже зайняли чергу, вирішили, що їхній обов’язок — зустріти автівку, та й дітям слід було б подихати ранковим повітрям на ґанку. Далеко відходити матусі не наважувалися, адже ситуація в черзі вимагала пильної уваги, але й залишати поза увагою своїх чад вони не могли. Тим часом, підходили все нові дами, і деякі теж з дітьми. Вони прагнули скоріше проникнути до магазину, але їм заважали старожили черги, що зібралися на ґанку і перегородили доступ до нешироких скляних дверей. У натовпі почувся дитячий плач, його одразу ж підхопили інші діти, а жінки зчепилися в лютій сварці. Похмільні страждальці спробували заспокоїти їх прагматичною лайкою, після чого дами об’єдналися і виступили єдиним фронтом проти алкашів.
Із цього Пелікан зробив висновок, що ранок у гастрономі закінчився, почався робочий день. Він сяк-так протиснувся поміж супротивників, що зійшлися в словесному двобої, прорвався до автоматів з газованою водою, а звідти — на вільний простір вулиці Бойченка.
Його настрій, і без того сірий після розмови з Катею і Гантелею, зіпсувався остаточно. Начебто нічого особливого не було сказано, але і далі миритися з думкою, що в Ірки день народження, а в нього немає не тільки подарунка, а й грошей на нього, Пеліканові вже не вдавалося. Ні того, ні іншого. Що може бути гірше?
3
Вулиця Бойченка давно вже не головна магістраль Комсомольського масиву. Але років п’ятнадцять тому, коли на вулицю Малишка ще тільки завозили фундаментні блоки для майбутніх універмагів і універсамів, а на узбіччях Дарницького бульвару можна було збирати маслюки, Бойченка була головною в житті Пелікана. Нею він повертався додому зі школи. І ця пряма, без будь-яких витребеньок, вулиця раз у раз в’язалась дивовижними вузлами, приводячи Пелікана то до Вовчої гори, де, підкоряючись реактивній силі, злітали в небо пляшки, набиті карбідом, то до трамвайних колій біля кінотеатру «Ровесник», де на рейки викладалися й ефектно вибухали під чавунними колесами малокаліберні гільзи, набиті сіркою, стертою із сірникових голівок.
Це бездумне і легке життя міського мілководдя могло тривати усі десять шкільних років, але після восьмого класу Пелікан разом із другом Багілою склали іспити і перейшли до фізматшколи. Таким було його перше самостійно прийняте рішення, і більше за інших воно здивувало батьків.
Пелікани в трьох поколіннях вивчали вітчизняну історію і навчали неї студентів. Щоліта вони проводили в експедиціях. Там було все найцікавіше, а міське життя присвячувалося обробці даних розкопок і підготовці до нових польових сезонів. Саме під час розкопки під Черніговом, на березі Десни, у середині шістдесятих, познайомилися батьки Пелікана, і всім було абсолютно зрозуміло, чим займатиметься їхній син, коли підросте.