У дитинстві Пелікан охоче підтримував цю переконаність. Так, він не проти стати археологом. Їхня домашня бібліотека складалася переважно з праць з історії, і, не надто розрізняючи, дитяча у нього в руках книжка чи не дуже, він читав усе підряд.
На полицях корінець до корінця стояли роботи прадіда — приват-доцента Пелікана і діда, червоного професора Пелікана. Вони займалися одним і тим же періодом — Хмельниччиною, але, як раптово здогадався юний Пелікан, займали глибоко ворожі позиції та люто громили один одного на сторінках наукових журналів і монографій. Утім, ані приват-доценту, ані професору з цього не було жодного зиску: одного ув’язнили в тридцять четвертому, другого розстріляли в тридцять восьмому.
Батько Пелікана вибрав більш віддалений і спокійний період — княжу добу. Але і в цій тихій заводі, що годувала не одну сотню науковців-карасів, час від часу молотила хвостом і роззявляла зубасту пащеку чергова партійна щука, яка здавалася переляканим карасям середнім за розміром крокодилом. І тоді сіріли обличчя батьків, на кухні, за зачиненими дверима, обговорювалися складні тактичні схеми відступів і поступок. Відступати слід було так, щоб згодом мати можливість повернутися, а поступатися не в принципових питаннях, а в дрібницях. Головне слід було завуалювати, але попри все зберегти. Якщо, звичайно, вдасться. А якщо не вдасться, то зберегти хоча б дух істини.
У більш спокійні часи батьки Пелікана любили пожартувати над дивацтвами буття вітчизняної історичної науки, і він разом з ними сміявся і над тонкими, доступними лише обізнаним, дотепами. Але коли Багіла заявив, що вирішив вступити до фізматшколи і йде з вічно сонної двісті четвертої, Пелікан вирішив наслідувати його приклад. Будь-яка робота повинна мати результат, точний, переконливий і остаточний. Займатися історією він більше не бажав.
4
Навпроти магазину «Світлячок» Пелікан ледь не налетів на сіру фігуру, яка несподівано жваво виповзла з кущів на тротуар.
— Миколо, Миколо, Миколо, — швидко забурмотіла фігура і, втягнувши лису, вкриту ґулями, голову в плечі, злякано зиркнула на Пелікана. — Пелікан!
— Миколо, — упізнав Пелікан місцевого дурника. — Що ти робив у кущах?
— Квіти... — Микола піднявся на ноги і посміхнувся щасливо. Рукава його старого піджака і роздуті на колінах темно-сині штани були заляпані чорноземом. У руках Микола стискав щойно зірваний, але вже пожмаканий тюльпан.
Микола любив квіти. Навіть узимку він завжди тягав із собою якусь загиблу рослину, що мертво зеленіла в його синяво-червоних задубілих руках.
— Ходімо звідси, а то за цю ботаніку зараз буде тобі на горіхи.
— Ходімо, — швидко погодився Микола. — Не хочу на горіхи. Не треба.
Разом вони вийшли на вулицю Юності та, залишивши за спиною двісті четверту школу, минувши ресторан «Олімпіада-80» з мозаїкою, що зображувала чотирьох босоногих м’язистих греків, спрямованих до чаші з олімпійським вогнем, попростували до парку. Недоладна пара — високий, сухорлявий, світло-русявий Пелікан і маленький, всохлий Микола зі своїм голим, укритим ґулями, черепом.
Микола йшов швидкою пташиною ходою і постійно нервово озирався. Більшу частину життя він провів у лікарні, а коли його ненадовго випускали, їздив у метро. Він заходив у вагон мовчки, затиснувши в одній руці квітку, в іншій — брудну картонку, на якій розмазаними буквами було написано: «привіт я тебе бачив мене звуть микола». Сумирно посміхаючись, ні на кого не дивлячись, не промовляючи ані слова, Микола проходив усі вагони — від першого до останнього. Він ніколи не просив грошей і, здається, не розумів, чому йому подають.
Пелікан знав Миколу з дитинства і вже не зміг би сказати, коли вперше побачив його згорблену фігуру. У молодших класах двісті четвертої школи вважалося: зустрів Миколу перед уроками — чекай на двійку. Що буде, якщо зустріти його після уроків, точно сказати не міг ніхто.
Микола майже не змінився з того часу, тільки на лисій голові стало більше ґуль і шрамів. Вочевидь, Миколу били в лікарні, тому що на Комсомольському його знали всі і ніколи не кривдили. Лише раз Пелікан бачив, як зграя прийшлих малоліток загнала Миколу в озеро за парком і стала закидати камінням і брудом. Було це влітку минулого року, Пелікан з Багілою виїхали на велосипедах — позагоряти на Десенку. Вони швидесенько розігнали Миколиних кривдників, а його самого якось витягли з озера і, пожертвувавши Десенкою, дочекалися, поки він обсохне. Відтоді Микола запам’ятав Пелікана і по-своєму радів, зустрічаючи його.