Так вони пройшли разом Дарницький бульвар до вулиці Жмаченка і там помітили Вілю — той рухався з боку готелю «Братислава». Віля крокував енергійно, високо піднявши голову. Він дивився поверх Миколи і Пелікана, поверх невисоких сосен, що відділяли парк і залишки старого болота від житлових кварталів Комсомольського масиву.
— Вусатий, — сказав Микола й обережно став так, щоб Пелікан опинився між ним і Вілею, що наближався широким упевненим кроком. Видно, було щось таке між ними в минулому, і це змушувало Миколу триматися від Вілі подалі. Але Пелікан не звернув уваги на Миколин маневр. Він дивився на Вілю і думав, що перед ним саме та людина, яку він шукає. Адже не може ж бути, щоб тут, біля парку, практично на краю міста, в той момент, коли йому потрібен подарунок для Ірки, назустріч так просто попався єдиний фарцовщик, з яким він давно і добре знайомий. І зустріч ця чогось таки варта. Перст долі не може вказувати в порожнечу.
— Привіт, Пелікане, — нарешті помітив обох Віля і помахав рукою. — Сесію склав?
— Ні, Вілю. Навіть не почав.
— І що ти можеш сказати на своє виправдання?
— Тільки те, що сьогодні день народження Ірки з другого будинку, а в мене немає подарунка.
— Пелікане, — погляд Вілі, що залишався розсіяним і мрійливим від самого моменту розставання з Афродітою, миттєво став осмисленим, — тобі потрібен подарунок? Ну-мо, дивись сюди! — Він кинув сумку прямо на тротуар, присів поряд і витягнув з неї жіночі кросівки. — Те що треба?
У повсякденному житті Пелікан не відчував трепету перед гарним шматтям, та й марудна метушня, що завжди супроводжувала придбання будь-якої хоч трохи пристойної речі, позбавляла її чималої частки привабливості. Але на кросівки, що з’явилися з чарівної сумки, яка стояла на асфальті, Пелікан зараз дивився не звичайним критичним поглядом, а очима дівчиська з панельної п’ятиповерхівки з вулиці Юності. І ці кросівки були прекрасні! Червоні «пуми» тридцять шостого розміру з товстою і пружною білою підошвою, на якій поряд з брендом «Puma» була відтиснута хижа дика кішка, що летіла в стрибку. По червоному нубуку, згинаючись і витончуючись до задника, тяглася біла шкіряна смуга, а над нею, поряд зі шнурівкою, стирчала червона шильда з білим написом «Puma California». І на шильді, над літерами, теж ширяв легкий котячий силует.
Навіть Пелікан, що ані біса не тямив у дизайні спортивного одягу, помітив, до чого відрізнялися ці «пуми» від звичних Адідас сімдесятих, які злизали нашвидкуруч не тільки спритні цеховики, але й неповоротка радянська промисловість. Кросівки були ідеальним подарунком, і упускати їх було не можна.
— Ну що, береш? — Віля сховав кросівки, затягнув блискавку сумки й озирнувся. Він не мав права тут фарцювати — не його район. Парк — територія Алабами. І те, що вони стояли через дорогу від парку, коли випадково щось трапиться, навряд чи могло послужити виправданням. Чесно кажучи, у Вілі свого району взагалі не було: відтоді, як він пішов від Алабами, він ні під ким не ходив і, отже, повинен був або здавати товар, або продавати його на дому. Зазвичай Віля працював з Белфастом, але, опинившись у парку, міг віддати його, наприклад, Алабамі. Але не прямому покупцеві.
— Беру, звичайно, — з поспішною необережністю відповів Пелікан.
Насправді він непогано вмів торгуватися; всякий, хто виріс поряд з Лісовим ринком, це вміє. Пропонувати ціну вдвічі нижчу за дійсну і презирливо кривити губу, коли продавець намагається її підняти, робити вигляд, що товар тобі нецікавий і крутиш ти його в руках тільки з байдужої цікавості, іти, обірвавши продавця на півслові... Нехитрий набір прийомів, який Пелікан засвоїв ще підлітком, можна було використовувати і тепер, але зараз усе це виглядало б смішно і безглуздо. Йому потрібні були ці «пуми», і Віля все прекрасно розумів.
— І я беру, — несподівано висунувся з-за спини Пелікана Микола.
— Зараз аукціон улаштуємо, — засміявся Віля, але очі його недобре потемніли. — Ось прямо тут, біля дороги. Біля парку.
Без якоїсь паузи він раптово заревів:
— А ну пішов звідси, кретин чортів!
Микола злякано зіщулився, але відступив лише на крок і спробував знову сховатися за Пелікана. Віля схопив палицю і замахнувся, по-звірячому витріщивши очі. Микола відскочив, не втримався на ногах, упав, сяк-так підвівся і важко потрусив у напрямку лісу.
— Навіщо ти його так? — засмутився Пелікан. — Він же зовсім нешкідливий.
— Він на мене ментів одного разу навів. Я розумію, що не навмисно, а з дурного розуму, але мені ж від цього не легше, еге ж? Недарма базікають, що зустріти його — погана прикмета.