— Та цур тобі, Вілю! — Пелікан тільки здивувався, як довго живуть давні дитячі забобони.
— Я його як побачу — відразу жену. І зараз треба було гнати, так щось розслабився. У мене така ніч була, Пелікане... — настовбурчив вуса і заплющив очі Віля, але одразу ж себе і обірвав: — Гаразд, на лірику немає часу. Мені на роботу час. Я додому хотів заскочити, та не встигаю вже. Застряг тут з вами. То що? Забираєш кроси?
— Вілю, ти б хоч ціну назвав, — знизав плечима Пелікан. — Ходімо, я тебе до «Братислави» проведу...
— Ну... що ціна? — Віля розвернувся і попрямував у той самий бік, звідки з’явився чверть години тому. Пелікан рушив за ним. — Я хотів сто сімдесят узагалі-то. Для тебе четвертак можу скинути. Сто сорок п’ять. Гаразд, сто сорок — для круглого. Але це межа, Пелікане, нижче не можу.
— Сто сорок? — спантеличено перепитав Пелікан. Основним його доходом була підвищена стипендія — п’ятдесят п’ять карбованців на місяць. Він розраховував отримати її наступного тижня.
— У Алабами ти їх менше ніж за двісті не візьмеш, — поплескав його по плечу Віля.
— Ясна річ, — звикнувши мислити системно, Пелікан одразу ж розклав ситуацію на складові. — Ці капці мені потрібні, і я їх беру. І потрібні вони мені сьогодні, завтра буде пізно. Але грошей немає. Тобто, при мені. Тому давай так: ти зараз віддаєш мені капці, увечері я приношу тобі половину, а другу половину — наступного тижня. У мене саме стипендія.
Пелікан ще не знав, де візьме другу половину, і тим більше не уявляв, як за сьогодні роздобуде першу, але упустити Вілю він не міг.
— Знаєш, Пелікане, — несподівано пригальмував Віля, — я зробив помилку. Треба було гнати звідси не того дурня, а тебе. Або вас обох. А якщо я зараз, у хворому розумі і невиразною пам’яттю, раптом прийму твою пропозицію, то гнати треба мене самого. І добивати в спину торішніми жолудями з рогатки. Зрозумів?
— Зрозумів, — дивлячись убік, кивнув головою Пелікан.
— Тільки тому, що ми з тобою з однієї пісочниці, я готовий чекати до шістнадцятої нуль-нуль. О четвертій зателефонуєш в ательє і скажеш, дістав гроші чи ні. Якщо дістав, то ввечері, о шостій, зустрічаємося в парку під колесом. Ти приносиш усю суму, не половину, не дві третини, а всю — сто сорок тугриків, і тоді я віддаю тобі «пуми». Якщо немає, твій кредит довіри вичерпано. Згоден?
— Домовилися. О четвертій зателефоную.
Що іще міг відповісти Пелікан?
Віля помахав на прощання і повернув у вузький прохід між двома дванадцятиповерхівками. Тут пролягав найкоротший шлях до станції метро «Дарниця».
«Треба буде сказати Вільці, що він став до очманіння схожий на Боярського. А може, просто здалося»? — подумав Пелікан, перейшов дорогу і попрямував у глиб парку.
У нього було сім карбованців, і з цими грошима він цілком міг дотягнути до стипендії. Можна було попросити у батьків ще десятку і навіть отримати її, якби вдалося переконливо пояснити, для чого знадобився червінець поверх норми. Більше все одно не дадуть. Але де роздобути за день сто сорок карбованців, Пелікан просто не уявляв.
Утім, поки це його не засмучувало. Якщо тільки півгодини тому у нього не було ані грошей, ані подарунка, то тепер з другим пунктом вималювалася якась зрозумілість. Залишався перший пункт — можна вважати, півділа зроблено. Тепер слід було спокійно обдумати ситуацію і вирішити, де взяти гроші. Поки було лише два варіанти: позичити або заробити. Але досі йому ніколи не траплялося заробити сто сорок рублів за день, і Пелікан сильно сумнівався, що це вдасться йому саме сьогодні.
Він минув «Ровесник» — сумний бетонний саркофаг, який збирав на свята піонерів з навколишніх шкіл, а в інші дні — «тих, кому за тридцять», перетнув центральну алею і попрямував до атракціонів. До десятої залишалося менше півгодини, більшість атракціонів не працювали, і тільки двері квиткової каси біля колеса огляду було відчинено. Поряд із касою, гріючись під травневим сонцем, курив рудий Серьога Бєлкін, колишній афганець, комісований через поранення. Він приходив до парку першим і з ранку до вечора порався з механізмом свого циклопічного атракціону. Бєлкін був при ньому робочим. Цілими днями він крутився при своєму колесі, і якби прізвище не підтверджувало прямий зв’язок Серьоги з лісовим гризуном, то цей зв’язок установили б паркові, не питаючи згоди ні в Серьоги, ні в білок. Два великих жовтих верхніх різця і щетина яскравої, абсолютно білячої масті посилювали схожість.
Після того як уламком лопаті з підбитого гвинтокрил Серьозі знесло третину черепа, лікарі заборонили йому палити, грізно попередивши, що будь-яка цигарка може стати для нього останньою. Але Серьога їм не повірив; цигарки в нього відлітали пачка за пачкою, і жодна з них не ставала фатальною. Це додавало йому впевненості в тому, що, не слухаючи медиків, він живе правильно. Він міг би зовсім не працювати, але ставати пенсіонером-інвалідом у двадцять із чимось років Серьога не схотів, вирішивши, що з цим устигне. Вовняна шапочка приховувала знівечену маківку, але праве вухо, точніше, змилок складної форми, який хірургу вдалося зберегти, завжди стирчав на видноті. Серьога від народження був клаповухим, і тепер тільки його ліве вухо нагадувало про те, який вигляд він мав до армії.