— Пелікане, — зрадів Серьога. — Ти мені потрібен. Крутнешся хоч раз? Хочу перевірити, трясе чи не трясе нагорі! Тільки раз, га?
— Гаразд, — погодився Пелікан. — Можливо, хоч зверху побачу щось нове.
Глава третя. Колесо на вітрі
1
Колесо завібрувало тієї ж хвилини, щойно Бєлкін його запустив.
— Серього! — крикнув Пелікан, коли кабінка піднялася над квитковою касою. — Трусить, як віз на бруківці! Я трохи язика не прикусив!
— Потерпи хвилину! — прокричав у відповідь Бєлкін, піднімаючись сходами до лівого мотору атракціону. — Зараз підрихтую трохи, і все буде гаразд!
Після цього колесо затрусило ще сильніше. Пелікан щосили вчепився за залізний поручень, що стирчав перед ним, — тепер кидало не тільки вгору-вниз, але і теліпало з боку в бік. Дерева і будинки миготіли перед очима, почало навіть нудити, і якби він вирішив ще раз щось крикнути Бєлкіну, то навряд чи у нього це вийшло б. Але тут колесо оглушливо зойкнуло, сіпнулося, мало не викинувши Пелікана з кабінки, і завмерло.
Усе стихло. Пелікан бовтався майже на самому верху, вище дерев, урівні з дахами будинків. Вітер тут був різкішим, ніж унизу, він налітав поривами, розгойдуючи колесо, а сонце, якому не заважало листя і навколишні будівлі, гріло на повну.
— Не сци, Пелікане, — долинув знизу голос Бєлкіна, — усе гаразд! В автоматі пружина полетіла. Але в мене запасна є — збігаю принесу. Посидиш поки?
— Ні, візьму і полечу, — пробурчав Пелікан. — Давай швидше! — крикнув він Бєлкіну. — У мене справ до біса.
— Чекай! Я миттю, — відповів той, замкнув касу і зник.
Небо над містом було чистим, і тільки на сході, десь над Броварами, вгадувалися далекі хмари. Пелікан сидів обличчям до сонця, а позаду залишалися Микільська слобідка, Русанівка, палаючі в променях сонця куполи Лаври і простягнута вгору Андріївська церква. Нависав над Дніпром високий Правий берег.
Це там, на правобережних горбах, майбутній князь Олег видав себе за купця довірливим Аскольду й Діру, після чого обох їх зарізали його дружинники-вікінги. А шістдесят років по тому Ольга, невістка Олега, віддаючи наказ закопати живцем у землю посольство древлян, не забула поцікавитися, чи немає у гостей претензій до регламенту зустрічі.
Усе, про що пізніше писав Нестор, усе, про що розповідали нудьгуючим школярам учителі історії, відбувалося на Правому березі. Там хрестив киян князь Володимир, перемагав половців і зводив Святу Софію Ярослав, конав у блювоті й судомах отруєний боярами Юрій Долгорукий.
Лівий берег — пасинок історії. Тут під теплим сонечком цвіли оболоні, пахли смолою й суницею соснові ліси, жиріли кулики на болотах, і тільки де-не-де вздовж доріг виникали невеликі села з назвами, підказаними їхнім мешканцям місцевою флорою: Осокорки, Вишняки, Березняки, Очерети...
Замріяна Кліо, муза історії, звернула увагу на малолюдні лісові простори за Дніпром, тільки коли від Києва залишилася лише тінь колишньої величі. Але, ковзнувши по них поглядом, вона не знайшла там нічого цікавого. Утім, один билинний персонаж усе ж таки був нею зафіксований, але якось невиразно і не надто достовірно. Десь тут, поряд із «доріжкою прямоїжджою», нинішнім Чернігівським шосе, сповіщав околиці своїм молодецьким посвистом Соловей-розбійник. Вправи ці не припали до душі князю Володимиру Красне Сонечко: хреститель Русі і розбійник розійшлися в поглядах на мистецтво художнього свисту, і тоді на роль третейського судді був запрошений Ілля Муромець, який швидко і вкрай дохідливо розв’язав усі розбіжності естетичного характеру.
Лівий берег не був Києвом навіть юридично — усі прибережні села і слободи здавна належали до Остерського повіту Чернігівської губернії. Підносячись до неба вежами замку воєводи на Хоревиці, дзвіницями Лаври і Софії, він, за потреби, міг бути чи то Польщею, чи то Росією, але невеликі поселення Лівобережжя, що загубилися між старицями Дніпра і безіменними лісовими болотами, що причаїлись у прибережних очеретах поряд із густими сосняками, завжди залишалися Україною. Тут ловили рибу і полювали, возили здобич на базари Подолу і продавали її там за копійки. Звідси йшли на Січ і не поверталися. Тут з недовірою поглядали на Київ, хоч і близький, але чужий, відводили, але не опускали очі, розмовляючи з владою, і довгими важкими поглядами проводжали фельд’єгерські екіпажі, що мчали з півночі по старій Чернігівській дорозі до дніпровської переправи.