Тут, несподівано, але дуже до речі, з’явились учені і оголосили Покровську церкву в Очеретах пам’яткою історії. Сімнадцяте століття, козацьке бароко. І хоча на плані нового району замість церкви давно вже мав височіти торговий центр із гастрономом, кінотеатром і бібліотекою, міське начальство вирішило скористатися ситуацією. Новим головою райвиконкому була спущена команда упорядкувати озеро і паркову зону, а Очерети і церкву, якщо вже вона являє таку цінність, не чіпати. До особливого розпорядження.
І відразу все якось заспокоїлося. Будівельна техніка пішла на північний схід, у бік Воскресенки і на Лісовий масив, який тоді саме починали будувати поряд із Водопарком. Зеленбуд трохи прорідив ліс, проклав алеї і насипав меморіальний курган. До чергового дев’ятого травня розчищену ділянку з озером назвали парком «Перемога». Потім змонтували атракціони, відкрили танцмайданчик, а через озеро перекинули ажурний місток. Там же незабаром оселилися качки і пара лебедів, немов заради них усе і затівалося.
Тільки тоді Очерети, не до кінця ще вірячи у своє чудесне спасіння, зі свого боку болота, яке несподівано стало озером, почали обережно придивлятися до непроханих сусідів, що заполонили колишній полігон.
Комсомольський масив був молодим і на радянський лад космополітичним. Скромні квартири в нових панельних будинках, де на кухнях ледь могли розминутися двоє, заселили колишні випускники мінських, одеських, бакинських, ленінградських вузів. Поряд з ними жили лейтенанти і старлеї, яких щаслива доля замість Амдерми, Кушки або острова Дамаського призначила в теплий і мирний Київ. Нові квартири отримували робітники заводів «Арсенал», «Більшовик» і ті, хто нещодавно будував Комсомольський масив, чорна кістка Дарницьких будівельно-монтажних управлінь — штукатури, кранівники, водії.
Усі вони доволі небагато знали про Київ, а те, що знали, легко вміщувалося в тісних рамках шкільного курсу історії. Тому в їхніх головах завжди залишалося досить вільного місця для бувальщин і зовсім уже неймовірних байок. Вони не бачили ні колишнього Хрещатика, ні довоєнної площі Калініна. Не знали вони й Україну, уважаючи її тією ж Росією, тільки хіба що дещо дивною. Тому й Очеретів жителі Комсомольського спершу просто не помічали, точніше, не вважали за потрібне помічати. Який зиск у цих допотопних дерев’яних руїнах, корівниках, старих рибальських повітках і кумедній церкві? Країна рветься в космос — на Місяць, на Венеру, підкорює мирний атом! Що спільного може бути між будівельниками майбутнього і непривабливим дерев’яним минулим?! Усі ці халупи простоять тут щонайдовше рік-два, а потім на їхньому місці з’являться висотні новобудови, ще кращі за тих, якими забудований Комсомольський масив.
Очерети на Комсомольський дивилися інакше, і хоч думки про нього тримали при собі, але висновки робили.
Забудова Лівобережжя йшла так стрімко, що область не встигла передати місту землю і відповідні повноваження. Десь устигла, а десь руки не дійшли. Та й що за формальності між своїми — влада всюди наша, радянська! Не передали сьогодні — передамо завтра. Так і сталося, що оточені з усіх боків містом, притиснуті до Дніпра Очерети як і раніше залишалися колгоспом із законним головою, функціонуючою сільрадою та іншими органами місцевого самоврядування. У цих органах знайшлися люди, які зуміли підрахувати різницю між оптовою закупівельною ціною молока (50 копійок за 40 літрів) і роздрібною торгівлею (32 копійки за літр) у магазинах. Виходить, якісь п’ять бідонів молока могли принести небагатому колгоспу фантастичну суму — 50 карбованців чистими на день!
І вже дуже скоро на вулицях Юності, Бойченка і Космічній, неподалік від трамвайних зупинок і гастрономів, рано-вранці стали з’являтися молочниці в білих фартухах. Вони не були кругловидими й зухвало червонощокими — звичайні сільські тітки, які пережили війну і голод, злегка пригнічені своєю новою роллю, але від того не менш рішучі чи голосисті.
— Мо-ло-ко! — понеслося над сплячими кварталами Комсомольського масиву. — Мо-ло-кооооо!