Алюмінієвими ковшами з довгими ручками тітки розливали свіже молоко ранкового доїння в хазяйську тару. Тонкі цівки лилися на асфальт, залишаючи в пилу темні плями.
А до вечора в літрових банках, дбайливо поставлених господинями в холодильник, утворювався шар вершків завтовшки сантиметра в три — вірна ознака якості продукту і його найкраща реклама. Тому з перших же днів до молочниць з Очеретів почали шикуватися черги. Молоденькі киянки в туфлях на шпильках й італійських платформах, з «кінськими хвостами» і запаморочливими «бабеттами» поспішали запастися «домашнім» молоком, перш ніж мчати на роботу. Звичка народжує прихильність, і незабаром у багатьох з’явилися «свої» молочниці, яких можна було попросити привезти і «відкласти» півкіло свіжого сиру або пару кілець домашньої ковбаси.
За товарообміном пішов обмін ідеями. Чим лікувати ячмінь у дитини — золотою каблучкою або компресом з відваром насіння кропу? Чи достатньо при гаймориті натерти шкіру часником або потім усе-таки треба на півгодини прикласти березове вугілля із соком кореня лопуха? А якщо чоловік... ну... коротше кажучи, дивно поводиться? Як дізнатися, може, хтось у нього завівся?..
Незабаром з’ясувалося важливе: виявилося, що в Очеретах живе старий. Одні звуть його дід Максим, інші — старий Багіла. Крім старого в селі є ще й бабця-шептуха. Баба Галя лікує, але може, якщо треба, і поворожити на картах або по руці, а Багіла бачить таємне і майбутнє. Він не лікує, тільки бачить, але так, що перш ніж іти до нього, краще добре подумати, не поспішаючи, чи хочеш ти знати про те, що йому відкриється. Адже потім із цим жити.
Ах, які сумніви, якщо тобі двадцять років або навіть двадцять п’ять? І незабаром тонкі підборчики киянок застукали по бетонних плитах в алеях парку «Перемога». Далі вони обережно пробиралися між каменями старої дороги на Погреби і Літки, яка відділяла Очерети від Комсомольського, і нарешті, потопаючи в піску і глині небрукованих вулиць села, гублячи підбори, сяк-так діставалися до старої хати баби Галі або міцного подвір’я діда Максима. Діставалися, зазвичай, уже не поодинці, тому що без жалю бачити страждання фей на французьких шпильках очеретянські хлопці не могли. Перш ніж ті з’являлися біля першого перехрестя центральної очеретянської магістралі — вулиці Червоних козаків — з безіменним козячим провулком, кожній пропонувалася міцна чоловіча рука і доскональне знання тутешніх вулиць, тупиків, прохідних і непрохідних багнюк. І те й інше охоче приймалося, адже без місцевого гіда розібратися в топографії Очеретів не зміг би і чемпіон зі спортивного орієнтування.
Незабаром з’ясовувалося, що підтримка і досвід мали на увазі шлях в обидва боки. Повертатися відчайдушним дівчатам з Комсомольського доводилося, зазвичай, увечері, і попереду на них чекали не тільки сільські провулки, але і темні алеї парку «Перемога», котрі набули поганої слави. Ледве виникнувши, парк став такою собі нічийною землею, нейтральною смугою, яка не тільки розділяла Комсомольський масив і Очерети, а й дозволяла їм, не привертаючи уваги сил правопорядку, з’ясовувати спірні питання.
Таких місць на рубежах Комсомольського утворилося три. Головним нервовим вузлом, звичайно, виявився танцмайданчик, що приліпився скраю парку і до нього вже, начебто, відношення не мав. Хто знає, про що думали архітектори, коли огороджували цю круглу споруду, немов територію режимного об’єкта, ровом із водою і металевими ґратами? Досвід яких будівництв Сибіру і Північного Казахстану став їм у пригоді? Але, так чи інакше, із завданням своїм проектувальники впоралися, і потрапити на танцпол жодним іншим способом, окрім як минувши вузьку бетонну плиту, перекинуту, немов підйомний міст, через рів, було неможливо. Мир і злагода зійшли на цей яскраво освітлений п’ятачок. Зате які пристрасті вирували під в’язкі звуки саксофона пізніми літніми вечорами із зовнішнього боку кріпосного рову! Тут стикалися не тільки інтереси Соцміста, очеретянських хлопців і Комсомольського. Екстериторіальний статус танцмайданчика визнали всі — його могли відвідувати навіть чужинці з Воскресенки або Русанівки. Але одна справа — безкарно з’явитися на танцях, і зовсім інша — піти, не відповівши на питання, поставити які були завжди готові люди, не байдужі до дрібниць у нашому житті. Тимчасові коаліції після танців складалися найнесподіваніші, і нерідко союзниками в них ставали бійці, які за інших обставин не раз сходилися в нещадних битвах між собою. Так, хлопці з Комсомольського і Соцміста біля танцмайданчика діяли спільно, а всі конфліктні питання вирішували на Вовчій горі.