Щоб отримати шляхетне найменування «гора» на Лівому, пласкому, як стільниця, березі достатньо підніматися над навколишніми плішинами метрів на п’ять. І цих п’яти метрів Вовчої гори цілком вистачило. До того ж, цю купу піску серед рідкісних сосен назвали горою ще задовго до того, як поручик Нестеров використав її як спостережний пункт на спільних навчаннях авіації та артилерії.
Утім, про славетне бойове минуле Вовчої гори ані на Комсомольському масиві, ані в Соцмісті в ті часи нічого не знали. Просто вона всіх улаштовувала. У хлопців із Соцміста, зазвичай, був певний кримінальний досвід і поняття про принципи світоустрою. Але і в хлопців з Комсомольського були свої погляди на життя. Тому в травні, коли свята йшли один за одним і пити набридало, або в період літнього сонцестояння, коли вечори все тяглися і тяглися, не закінчуючись, і здавалося, що життя триватиме вічно, на Вовчій горі і біля її підніжжя розгорталися запеклі бої. Соцмісто прагнуло довести Комсомольському, що жовторотим «щигликам» зарано мати власну думку, і далі крамничок біля під’їздів новеньких п’ятиповерхівок носи їм висовувати поки не слід. А Комсомольський, відмахуючись важкими кулаками, пояснював Соцмісту, що зась лізти до сусідів, коли в тебе є свій район і свої малинники.
Сили протиборчих сторін були приблизно рівні, а погляди на життя хоч і відрізнялися, але не спростовували один одного, а, скоріше, доповнювали. Тому вже через кілька років, у кінці шістдесятих, коли Комсомольський масив був забудований, конфлікти на Вовчій горі вщухли і зійшли нанівець.
Від днів кривавих бійок уціліли тільки прізвиська: до кінця сімдесятих Соцмісто називало мешканців Комсомольського масиву «щигликами», а Комсомольський, натякаючи на смердючу атмосферу району, прилеглого до хімкомбінату, продовжував дражнити його мешканців «протигазами». І ще «німцями» — як згадку про військовополонених-будівельників. Утім, покоління вісімдесятих вже майже нічого не знало і про це. Для нього Вовча гора стала місцем, де можна спокійно хильнути в затишній компанії. Відлуння чуток двадцятирічної давнини нікого не цікавили — усе це пішло, згинуло за небокраєм часів і вже ніколи не повернеться.
Інша справа — парк «Перемога», місце хоч і не найспокійніше, але глухе і віддалене від магістралей. Тут зустрілися дві цивілізації і завмерли від здивування. Звичайно, очеретянські й раніше бували в Києві, і не раз. Вони потрапляли в місто по Русанівському мосту, а потім по мосту Євгенії Бош. Під час війни старі мости підірвали, а новий Русанівський та міст Метро на їх місці з’явилися тільки в середині шістдесятих. Діставатися ж до моста Патона з Очеретів було далеко і незручно. Тому, коли в них з’являлися справи в місті, очеретянці заводили мотори старих баркасів і брали курс на Річковий вокзал.
Дорога з Очеретів до Києва забирала не менше години, переправа через Дніпро перетворювалася на справжню подорож, а Комсомольський, з його гастрономами і господарськими магазинами, зручно вмостився близенько, за якихось десять хвилин їзди на велосипеді. І ледь відступила загроза, що новобудови сліду не залишать від старого села, прийшов час використовувати нові можливості. Торгуючи на Комсомольському масиві молоком й іншою їжею, Очерети непогано заробляли, а зароблене витрачали в гастрономі на Дарницькому бульварі, у «Світлячку» на Бойченка, пізніше — в «Алмазі» і «Ровеснику». Очерети не прагнули війни, тому що користь від сусідства з Комсомольським була надто очевидною. Але і визнавати зверхність прибульців вони не збиралися.
Комсомольський не відразу зацікавився Очеретами. Спочатку село не помічало, точніше, не виділяло його з навколишніх краєвидів, адже відразу за житловим масивом починався ліс, далі йшли заливні луки, а за ними тихо шаруділи очерети, і тяглися вони до самого Чортория. Що цікавого в якомусь старезному сільці десь між заростями очерету і лісом, коли навколо така краса? Навіть обережні вилазки довірливих киянок до діда Багіли і баби Галі мало що змінили в думках допитливих городян. Але перша ж великодня всеношна в Очеретах, зі дзвоном, що сповіщав про хресний хід, підняла на ноги весь Комсомольський масив. Висипавши на балкони, напівсонні городяни здивовано слухали «Воскресіння Твоє, Христе Спасе, Ангели співають на небесах» і витріщалися на ходу. Слідом за старостою з ліхтарем і батьком Миколою з кадилом паства обходила храм, що стояв на невеликому майдані. «Христос Воскрес!» — лунало потім до пробуджених кварталів Комсомольського.