— Воістину Воскрес, — повторювали вслід за очеретянами одні, а інші, зачинивши балконні двері, щоб не чути святкового передзвону, сідали писати доноси в міськком партії. Вони вимагали знести стару церкву і «негайно знищити осередок мракобісся і клерикалізму». Але часи, коли в Києві легко і охоче руйнували храми, уже минули, та й не було інших церков на Лівому березі. Церкву Іоанна Рильського в Передмостовій слобідці, разом з усією слобідкою, знищили в сорок третьому німці. Згинула і церква Микільської слободи, в якій колись вінчалися Ахматова й Гумільов. Покровська в Очеретах, найстаріша і найбільш незвичайна серед усіх, уціліла дивом. Вона вистояла в тридцяті, пережила окупацію, а тепер, під захистом істориків і впертих очеретян, їй уже майже ніщо не загрожувало. Коли ж у Дарницю провели метро, і в Очерети стали навідуватися іноземні туристи, усе вирішилося саме собою: церковний майдан заасфальтували, від метро до центру села почав ходити автобус, а відповіді страждаючим від безсоння атеїстам від секретаря міськкому з ідеології приходити, навпаки, перестали. Зате паства отця Миколи за перші кілька років після появи Комсомольського масиву майже подвоїлася. Це була перемога Очеретів, і далеко не остання.
Чотирнадцятого серпня, на Медовий Спас, біля танцмайданчика, та так, що не помітити його з шосе було просто неможливо, з’явився неабияких розмірів маковій — опудало з очерету, осоки, трав, маку та кукурудзи, з гарбузом замість голови. Інший маковій, ще більш значний за розміром, стояв біля повороту на Очерети. А при в’їзді в село був укопаний величезний дерев’яний хрест з іконою, прикрашеною травами й квітами. Давній цей звичай захищатися від бродячої нечисті, відлякуючи її освяченим маком, забутий уже майже всюди, крім, хіба що, півдюжини сіл між Фастовом і Білою Церквою. Ще й Очерети міцно трималися за старе, вперто не бажаючи відступати і поступатися Києву.
Водії автомобілів, що повертали з Броварського шосе на Воскресенку, вітали появу маковіїв захопленими гудками — настільки яскравий і незвичний вигляд мали середньовічні опудала на узбіччі сучасних автомагістралей. А в суворих кабінетах міськкому і Дарницького райкому партії цілий день деренчали телефони і хрипіли в трубках чиновні голоси — влада не знала, як бути з несподіваним рецидивом язичництва. Одна справа, коли обереги виставляють у сільській глушині, де і не бачить їх ніхто, крім тих, хто ставив, але зовсім інша, якщо вони з’являються поблизу нових столичних кварталів. Масив-то Комсомольський, а тут якісь гарбузи на палицях. Неподобство та й годі... Хоча можна на це й інакше подивитися. Ліплять же взимку нешкідливих снігових баб з носами-морквинами і дитячими відерцями на підталих головах. Ці зимові забавки теж тхнуть язичництвом, а проте бригади добровільних дружинників не ходять по дворах і дитсадках, не збивають голови сніговим бабам і не топчуть бляшані відерця. Що ж тоді страшного в «літніх снігових хлопцях» — маковіях?
У перший день так нічого і не вирішили, призначили нараду на завтра, викликали заразом голову сільради і отця Миколу з Троїцької церкви — нехай пояснять, що коїться у підопічному селі.
Однак вночі маковіїв поцупили. Хрест з іконою не чіпали, а опудала на жердинах забрали. Утім, болотна нечисть у викраденні замішана не була, й обереги незабаром знайшлися: трохи менший стояв тепер на перетині вулиць Космічної та Юності, скалячи нерівно вирізані зуби в бік сто вісімдесят третьої школи, а більший знайшовся там, де вулиця Юності впадає в Дарницький бульвар. Тут уже в райкомі довго не роздумували: ризику образити почуття віруючих більше не було, і до обіду обидва опудала прибрали. Нараду щодо посилення боротьби з пережитками проте провели, зобов’язали Очерети активніше вести роз’яснювальну роботу з населенням і надалі не виставляти обереги за межами села.
На цьому, з точки зору райкому, історія закінчилася, хоча насправді вона тільки почалася. Тому що немає більшої образи для села, ніж викрадення його маковіїв чужинцями. Маковій — не тільки оберіг, який має простояти від Медового Спаса до Яблучного, а потім згоріти, захистивши від відьом і лісових упирів жаринками всеочищувального вогню. Це ще й важливий символ незалежності села на своїй території. В Очеретах чули, що маковія можуть викрасти, але стикнулися з цим уперше, і чим відповісти на недружню акцію Комсомольського масиву, довго не могли вирішити. Відкритого конфлікту не хотів ніхто, а невеликі акції відплати або залякування справи не вирішували. Але тут дуже до речі на кордоні парку і лісу біля озера зустрілися дві групи — одна з Очеретів, інша з Комсомольського. До бійки справа не дійшла, але в розмові з’ясувалося, що викрадачі навіть не уявляли, як в Очеретах сприймуть крадіжку. Обереги забрали в глиб масиву просто тому, що вони всім сподобалися, а своїх гарбузів у городян не було. Не купувати ж їх на базарі, щоб потім насадити на жердину! В Очеретах вирішили, що на перший раз пробачать городянам, а в майбутньому і самим не треба ґав ловити, адже традиція вимагала охороняти маковіїв цілодобово, а особливо вночі.