Невелика галявина за парком «Перемога», в лісі біля озера, стала в результаті не тільки місцем бійок Комсомольського й Очеретів, хоча і без них, звичайно, не обходилося, скільки коридором, крізь який ішов обмін ідеями. А кращому засвоєнню нових ідей незмінно сприяв відмінний буряковий шмурдяк, який очеретянські парубки майстерно викрадали з батьківських запасів.
Здавалося, що в негласному змаганні двох способів життя Очерети ще на старті вирвалися вперед на два корпуси. Але вже за кілька років з’ясувалося, що ніякого змагання немає і не було, а цивілізаційні відмінності неміцні і легко стираються через покоління.
У сімдесятих Очерети не тільки вросли в місто, а й офіційно стали його частиною. Колишнє село відбудувалось, покрило дахи бляхою, огородилося кам’яними огорожами, його вулиці заасфальтували, а дерев’яні халупи і старі рибальські повітки прибрали. Очеретянську восьмирічку закрили, будівлю знесли, і першокласники пішли вчитися спершу в українську сто вісімдесят третю школу, а потім і в російську двісті четверту.
Ну а ще десять років по тому село вже нічим не відрізнялося від інших київських кварталів, забудованих приватними будинками. Від старих Очеретів на майдані, що теж якось усох і зіщулився, залишилася тільки Покровська церква, що пішла на півметра в асфальт і на століття в історію. І якби Пелікан не знав, де шукати, то з верхівки колеса огляду міг би і не розгледіти її темно-зелений грушоподібний купол серед дахів, виблискуючих бляхою і нержавійкою.
2
Хоча вітер, що вперто переслідував хмари зі сходу і півночі, більше не здавався пронизливим і нестерпним, Пелікан усе ж таки змерз. Він просидів у кабінці хвилин із сорок, чекаючи, поки Серьога полагодить зламаний механізм, і цей час не був згаяний дарма. Пелікан уже вирішив, як добути гроші для Вілі. Тепер треба було діяти, не міг же він постійно бовтатися між небом і землею. Час від часу Бєлкін кричав знизу слова підтримки: «Не сци, Пелікане, запустимося!» — мовляв, потерпи, брате, потерпи ще трохи, тут роботи залишилося на кілька хвилин. Але за кількома слідувало ще кілька, а колесо вперто стояло нерухомо і тільки скрипіло, коли вітер, розігнавшись над верхівками парку, налітав на його металевий каркас.
Нарешті Пелікан вирішив, що і йому час крикнути Бєлкіну щось підбадьорююче, щоб той не думав, ніби в запасі в них цілий день і можна відтягувати запуск до самого вечора. Але Бєлкін сидів десь глибоко під колесом і назовні виходити вочевидь не збирався.
А внизу, між атракціонами, на своїх «Українах» і «Мінськах» гацали школярі. Закінчивши сніданок, бабусі з вулиці Жмаченка виводили малолітніх онуків у тінь соснового лісу — подихати фітонцидами та ефірними маслами, про які так докладно і зі знанням справи пише журнал «Здоров’я». Київські бабусі уважно читають «Здоров’я», але знають і чимало такого, про що журнал мовчить. Вони впевнені, що дитину потрібно годувати сухим печивом, і тоді вона виросте високою. Справжня бабуся ніколи не купить онуку лимонад. Ніякого лимонаду! Тільки «боржомі» з варенням. Щоб хлопчик був сильним, він буде їсти м’ясо корови похилого віку. Стару-червону-яловичину! А щоб добре дихав, щоб легені не хворіли, потрібно годувати дитя жирною їжею. Що значить «не хоче»? А ви додайте в кефір сметану і скажіть йому, що це морозиво!
Стежачи за бабусями і велосипедистами, Пелікан не відразу помітив незвичайну пару, що з’явилася на центральній алеї. Напевно, це були батько і донька — так здавалося йому здалеку, поки він не бачив їхніх облич. І дійсно, чого б це великому лисіючому брюнету не ходити вранці по парку з юною донькою, по-батьківськи напівобіймаючи її за талію, і чого б тій не сміятися з його ранкових жартів? Потім пара на кілька секунд зникла за курганом Слави, а коли Пелікан побачив їх знову, то зміг розгледіти вже абсолютно чітко. У подиві він схопився на ноги, з розмаху приклався маківкою об металеву штангу, оступився і ледь не вивалився з кабіни: його улюблена Ірка йшла попідруч з якимось мерзенним типом! Тим самим знайомим жестом відкидала вона волосся, так само схиляла голову, слухаючи співрозмовника, і сміялася вона так само легко, як сміялася, ідучи поруч із Пеліканом. Стерпіти цього Пелікан не міг. Клянучи все на світі, він заметушився по кабінці, не знаючи, чого в цей момент хоче більше — негайно опинитися на землі або, навпаки, — зачаїтися тут, нагорі, над верхівками тополь і каштанів. Ні! Він люто і пристрасно бажав, щоб усе навколо просто зараз провалилося під три чорти і зникло навіки: і цей парк, і дурне колесо огляду на ранковому вітрі, й Ірка з її голомозим татунем.