— Пелікане! — долинув знизу голос Бєлкіна. — Тримайся там! Запускаю!
Цей крик чули всі, хто на той момент перебував неподалік. Школярі кинули велосипеди і, роззявивши роти, дивились на колесо, озирнулися в їхній бік бабусі, перервавши на півслові свої монологи, і тільки Ірка із супутником, не помічаючи нічого навколо, пройшли алеєю до кінця парку, сіли у вишневу шістку, припарковану біля ресторану «Братислава», і поїхали в напрямку Дарниці.
Ірка не була схожа на жодну з його колишніх подружок. Із тими все було зрозуміло, усе бачилося на роки вперед, усе читалося, як на папері: кожен їхній сором’язливо-розважливий погляд, кожен крок, прорахований на сімейній раді з мамою і бабусею, і прорахований, звичайно ж, з безглуздими, нестерпними помилками.
А Ірка нічого не рахувала, її несло, причому одночасно в різні боки, здавалося, що скажена вітальна енергія одного разу її просто розірве. Коли вона була поруч, адреналін у Пелікана вихлюпувався якимись жахливими дозами, не передбаченими медициною та іншими науками про людину. Одного її дотику, легкого мінливого руху сухих прохолодних пальців по руці, швидкого погляду було достатньо, щоб його зрадили всі почуття разом. Поруч з Іркою в Пелікана зносило дах, і все було неважливим: і те, що їй було тільки шістнадцять, і те, що вона зустрічалася бозна з ким, і те, що школа щасливо розпрощалася з нею після восьмого класу, і мати відрядила Ірку до якогось швейного ПТУ.
— Ну як? — зустрів унизу Пелікана Бєлкін. — Чи не розтрусило?
— Чудово, — обійняв його Пелікан. — Я чудово провів час.
— Ну вибач, вибач... Я ж не знав, що так вийде. Замерз? Або заколисало? Хочеш пихнути? — Він усе ще намагався спокутувати провину. — У мене тут «п’ята» забичкована. Доб’ємо?
— Не можу, Серього. Не зараз. — Пелікан збіг сходами на землю і махнув Бєлкіну рукою. — Увечері побачимося.
«Таки образився», — вирішив Бєлкін і помилився. Пелікан не був скривджений. Він прийшов у парк, щоб позичити грошей у хлопців з атракціонів — у Гоцика з автодрому, у Рубля з гойдалок-човників, у того ж Бєлкіна. Просити гроші в борг — неприємна і клопітка справа, без якої Пелікан з радістю обійшовся б, але іншого способу здобути їх зараз він не знав. А тепер знає, тож недарма мерз на колесі.
Ну а Ірка... Поки колесо, так і не відремонтоване Бєлкіним, хвицаючи і здригаючись, опускало його на землю, Пелікан переконав себе, що ніщо не може пов’язувати її із цим мерзенним лисим суб’єктом. Це ж абсолютно очевидно. А отже, усе якось з’ясується. Усе буде добре.
Глава четверта. Пляма комунізму
1
Льоня Бородавка висадив Ірку біля бурси. Вона легко, не озираючись, перетнула двір училища, піднялася на ґанок, зустріла там когось знайомого і зникла за дверима, а Льоня курив, відкинувшись на водійському сидінні, і не поспішав їхати на комбінат.
«Малолітки таки бадьорять, — розмірковував Льоня. — Тупі, як пінопласт, звичайно, але дзиґльовані й кумедні. Якихось півгодини погуляв з нею парком, а відчуття — ніби самому знову сімнадцять... Ну добре, не сімнадцять — двадцять сім. У неї й мати така сама, невдовзі тридцять п’ять, а мозок, як у семикласниці».
Він зустрів Ірку вранці біля будинку випадково, привітав з днем народження і сам не помітив, як зачепився — слово за слово... У Льоні ще з комсомольських років збереглася звичка забивати баки співрозмовника анекдотами, жартами, вигаданими і напіввигаданими байками. На комсомольській службі без цього складно: або співай під гитарку, або, якщо слуху немає, — жартуй жартики. Треба ж якось привертати увагу і викликати схвальні усмішки в начальства, виділятися серед сексотів-кар’єристів з комсомольськими значками і чавунними лобами. А дівчата, будь їм хоч тридцять п’ять, хоч сімнадцять, від комсомольського начальства в цьому сенсі мало чим відрізняються — так само мліють під зухвало-відданими поглядами, так само люблять балаканину ні про що, але з підтекстом, з подвійним змістом, хвилюючу і захопливу. Утім, був у Льоні недолік — найбільш довірливі з них наганяли на нього нудьгу і швидко набридали. Теж саме і з комсомолом — після аспірантури він міг залишитися в інституті Легкої промисловості, стати секретарем комітету, а потім обійняти посаду інструктора в райкомі. Але існувати в порожній, мертвій тузі й нудоті чиновницького світу було понад його силу. Льоня відчував, як безповоротно, в нікуди зникають години, просиджені на зборах, на райкомівських нарадах і семінарах. Кажуть, нервові клітини не відновлюються. Маячня! Не відновлюється тільки згаяний час.