— Ти, Льоню, я бачу, вирішив, що тобі зламали хребет, — обіймав Бородавку за плечі професор, який уже встиг добряче хильнути. — Ні, шановний, тобі лише злегка наступили на хвіст. З тобою взагалі повелися дуже і дуже делікатно. Такі речі треба цінувати. Тож відіспись, відпочинь — і нумо працювати. Усе буде добре.
— Але, Жорже Михайловичу, так не може тривати вічно.
— Ти про що, Льоню? А-а, в глобальному масштабі? Ну, любий мій... Може — не може... Майже сімдесят років якось тягнемо. Але ж було гірше, набагато гірше. Зараз, якщо порівнювати, — золоті часи. Тож якось ще поживемо.
Жорж Михайлович обіцяв дати знати, якщо виникне вакансія в інституті, і Бородавка повернувся на завод.
Ще коли він починав готувати експеримент, з’ясувалося, що обладнання в цеху налаштоване під стару модифікацію лавсану, хоча постачальники давно вже, півтора року тому, перейшли на нову. Тоді Льоня не став повідомляти про це начальство, не було слушної нагоди, а тепер від його пропозицій не те щоб сахалися, а просили почекати трохи, поки все затихне. Тим часом з нової сировини можна було робити міцнішу поліамідну нитку, а головне — тоншу. Цех легко міг збільшити випуск відсотка на три-чотири. І крім Льоні ніхто цього знати не бажав. Якби він сам переналаштував лінію і почав вивозити невраховану продукцію, ніхто б узагалі нічого не помітив. «Тільки що потім з нею робити, з цією поліамідною ниткою? Не на базарі ж нею торгувати?..» — розмірковував Льоня, розглядаючи у вікно сусідні корпуси Дарницького шовкового комбінату.
На розробку першої схеми в нього пішло майже півроку. Пізніше він зрозумів, якою вона була громіздкою і неохайною, і вже запущену на повну, коли та вже приносила живі гроші, шліфував її ще кілька років, прибираючи непотрібні ланки, усуваючи все зайве. Менше людей — менше витрат. І менше ризику. Але навіть у найсирішому варіанті його схема вирішувала головну проблему — збут. Поліамідна нитка була тільки сировиною — прогнавши її крізь цех шовкового комбінату, а потім крізь майстерні будинків побуту, він отримував на виході гостродефіцитну продукцію: тканини й одяг, які в тих же самих Будинках побуту знаходили покупця. Самого Льоні у схемі не було — жодного підпису, жодного узгодження. Він добре платив людям на ключових місцях, його власний начальник цеху отримував додаткову тисячу карбованців щомісяця. Звичайно, гроші вирішували багато, і тим дивнішим виявилося відкриття, яке Льоня зробив наприкінці першого року роботи: навіть у його схемі багато працювали не тільки заради грошей. Абсурдність застійного ділового життя гнітила всіх, і набагато глибше, ніж люди готові були це визнати. Одні встигли звикнути і зжитися з нею, як з поганою погодою, інші, хоч і не могли звикнути, змушували себе не дратуватися і ні на що не реагувати.
Ставши ланкою в схемі Бородавки, вони раптом занурювалися в середовище розумних і зрозумілих рішень, а гроші, які Льоня старанно розвозив раз на тиждень, слугували вагомим підтвердженням того, що їхня праця і знання коштують більше, і що можна по-людськи працювати навіть тут.
2
— Льоню, я ж просив попереджати, якщо запізнюєшся, — начальник цеху зустрів Бородавку незадоволеним бурчанням.
— Сан Степаничу, я закохався! — картинно скинув руки Льоня.
— Отже, попереджай, коли закохуєшся.
— А якщо це спалах неприборканої любові до батьківщини? — Бородавка підсів до столу начальника. Той був не в гуморі й не намагався це приховати.
— Любов до батьківщини, Льоню, ще нікому не заважала приходити на роботу вчасно.
— Щось ти, Степаничу, суворий якийсь сьогодні. Невже начальство вже встигло відзначити тебе своєю прихильною увагою?
— І тебе теж. Нас обох. Уранці головний інженер надіслав нам студента.
— Я не замовляв студента. А ти?
— Ніхто не замовляв. Ти можеш мене вислухати нарешті?
— Я слухаю уважно, але ти ж нічого не кажеш. Тільки буркотиш і сердишся. Так у чому справа? Сподіваюся, це не курсант вищої школи міліції?
— Наше рідне об’єднання підписало договір з Інститутом кібернетики. Тепер вони тут усе рахуватимуть та оптимізуватимуть. Ти в курсі?
— Уперше чую. Напевно, ідея головного інженера.
— Уже не важливо чия. Важливо, що людина сидить ось тут, за стінкою, у кімнаті відпочинку персоналу. Їй потрібні цифри, точні цифри, розумієш? Другу годину сидить і чекає.