— Ти мене підсидіти мрієш. Мітиш на моє місце.
— Звичайно, мрію, — не став сперечатися Бородавка. — Будь-який підлеглий мріє з’їсти свого начальника, щоб заволодіти його старою дружиною, захаращеною суміжно-роздільною двушкою та іржавим «Запорожцем».
— Смієшся?.. Ти, ділку-підпільнику, слуга чистогану. ..
— Хай йому грець, Степаничу, — підхопився Бородавка, — вчасно нагадав. Мені ж сьогодні треба бути в Будинку побуту на Бойченка. Спершу на Бойченка, а потім на Тельмана. Треба гроші забрати і розкидати по ланцюжку, а ввечері я ще на один день народження збираюся встигнути.
— Ось-ось, краще чимось корисним займися, — пробубонів Степанич так, ніби і в їхньому підпільному і незаконному підприємстві, за участь у якому кожному загрожувало десь років по п’ятнадцять тюрми, головним був теж він, а не Льоня.
Глава п’ята. Багіли з Очеретів
1
Іван Багіла давно звик до того, що тут, на Комсомольському, почувши його ім’я, майже завжди запитують про діда. А якщо і не питають, то все одно на якісь миті занурюються в себе, намагаючись пригадати, звідки ж його знають.
Для Івана, який виріс поруч із дідом Максимом і міг спостерігати його за усіляких обставин, той залишався постаттю такою ж загадковою і незрозумілою, як і для будь-якого гостя. А гості були в них увесь час, скільки Іван себе пам’ятав. Вони приїжджали, приходили пішки, сиділи на лавці біля будинку, стояли в черзі, намагалися розмовляти з Іваном, пригощали його якоюсь гидотою — цукерками, горіхами, мармеладом у брудній цукровій пудрі. Вони розпитували Івана про діда — ставили дурнуваті, порожні запитання. Але нічого особливого, такого, чого б не знали про діда Максима будь-хто в Очеретах, Іван розповісти не міг. Та якби й міг, усе одно не став би — з якого ще дива? І те, що він частіше за інших ловив уважний погляд цього невисокого чоловіка зі щіткою жорстких, колись чорних, а тепер сірувато-сивих вусів, у поношеному костюмі та старому картузі, не змінювало абсолютно нічого. Він здогадувався, що дід Максим чогось чекає від нього, але не розумів, чого саме.
У діда було двоє дітей і двоє онуків — Іван і Дарка. Донька Тетяна жила з ним в Очеретах, а син Семен, батько Івана, років п’ятнадцять тому, посварившись із дідом, завербувався на Північ. Відтоді він з’являвся в Очеретах двічі, немов не міг спокійно жити, не довівши сварку із родиною до повного й остаточного розриву, і обидва рази, протримавшись у Очеретах менше тижня, їхав назад у селище Ігрім Ханти-Мансійського національного округу. Там він спершу працював бульдозеристом, але все життя борсатися в бруді й солярці не збирався — кілька років по тому заочно закінчив Московський нафтовий інститут і до початку вісімдесятих став помітним цабе у тресті «Тюменгазпром». З’явилася в Семена і нова родина, знати яку дід Максим не бажав.
Щоб зрозуміти причини конфлікту, треба було добре уявляти всі виверти відчайдушної біографії самого діда Максима. А про неї не тільки Іван не знав майже нічого, але і його тітка Тетяна були знайома лише з ретельно відредагованою версією.
У першій половині двадцятого століття Україна виявилася найнебезпечнішим місцем у Європі. Тут виживали не люті, а гнучкі й обережні. Розвинений інстинкт самозбереження був важливішим за всі інші разом узяті природні таланти. Чи треба дивуватися, що багато хто потім не наважувалися або просто не хотіли розповідати дітям, як жили з початку Першої і до закінчення Другої світової війни. Ось і про Максима Багілу навіть найближчі йому люди знали небагато.
Його мобілізували петлюрівці взимку дев’ятнадцятого, Максиму тоді щойно виповнилося вісімнадцять. У вересні під Уманню він перейшов до Махна і воював у батьки понад рік — спершу проти Денікіна, потім проти Врангеля. Пізньої осені двадцятого, вже в Криму, коли Врангель був розбитий, частини Четвертої армії червоних Оточили загони Махна і зажадали їхнього саморозпуску і роззброєння. Кавалерії Махно тоді вдалося вийти з оточення і навіть вирватися з Криму, але на шляху до Гуляйполя її таки наздогнали, і ось із того, останнього, бою вийшли живими і з’єдналися з основними військами батьки тільки три неповні сотні. Максим Багіла в Гуляйполі не з’явився, і про те, де він провів наступні п’ятнадцять років, невідомо нічого. Від кінця двадцятих в Очеретах його вже не чекали, але в тридцять п’ятому, кульгаючи, він повернувся і тихо прожив у рідному селі майже два роки. Це здавалося дивним і незрозумілим. Утім, у тридцять сьомому дивацтва закінчилися, все стало на свої місця: Багілу заарештували за шпигунство на користь Румунії — нібито ще в двадцятих він пішов до Румунії із залишками махновців, але там покинув батьку, був завербований Сигуранцею і, отримавши завдання, повернувся в Україну. Багілі дали десять років, і — дивно — через десять років, у сорок восьмому, коли майже всім, хто відмотав своє, нерідко додавали терміну і давали повторно вже не по десять, а по двадцять п’ять, він знову повернувся в Очерети. Але повернувся іншою людиною.