У селі це зрозуміли, коли Максима Багілу знову заарештували, а потім негайно, немов обпікшись, відпустили. Які слова тоді були сказані, ким і кому — невідомо, але в Очеретах точно знали, що після цього за порадою до старого неодноразово особисто приїжджав міністр внутрішніх справ УРСР товариш Строкач. Причому навідувався сюди міністр як до своєї недовгої опали, що сталася навесні п’ятдесят третього, так і після неї, до самого переводу до Москви. А слідом за ним потягнулося до Багіли в гості й інше керівництво.
Івану дід Максим здавався людиною непередбачуваною, а рішення його дивними. Ось заборонив він синові Семену їхати на Північ, тому що сам уже відпрацював там десятку, а двох забайкальських комсомольців у родині бути не повинно — одного вистачить. І нічого про те, що там масштаби, перспективи, гроші, нарешті, а Київ — глухе сонне болото, де без дозволу органів навіть ропуха не кумкає, старий Багіла не бажав і чути. Тому що насправді — одного разу він не стримався — причина була в іншому.
— Я забороняю тобі змішувати мою кров казна з ким, — сказав дід Максим синові в його останній приїзд. — Ти українець, у тебе кров козацька. Багіли ще із Сагайдачним Кафу брали і на Москву ходили. І ні з якими якутами я не поріднюсь, хоч ти тут усю дупу на тин натягуй. А якщо жінка твого поганого характеру не винесла і пішла від тебе, так це не означає, що тепер треба на край землі з рідного села тікати.
Наступного дня Семен поїхав назад до Ігріму і в Очеретах більше не з’являвся.
Після цього випадку минуло два роки, Івану Багілі виповнилося сім, і тітка запитала діда, до якої школи віддавати онука, російської чи української? Той твердо звелів записувати до російської.
— Українською він і так базікати не припинить — рідне не забувається, а мову влади треба знати краще, ніж вона сама. Її треба знати досконало, щоб угадувати кожну заковику між рядків. І що ти мене питаєш?! — сердився Максим на доньку. — Російська, українська... Немає різниці, якою мовою йому казки про Леніна розповідатимуть. Ось якби до греко-латинської академії можна було віддати малого, тоді б ще було про що говорити! Леніна ж латиною не перекладено? Або вже переклали?..
Першого вересня Іван дізнався, що російська двісті четверта школа на двісті метрів ближча до його будинку, ніж українська сто вісімдесят третя. І всі вісім років навчання, щоранку, запізнюючись уранці до школи і влітаючи за мить до дзвоника, він радів, що дід зробив правильний вибір!
Була і ще одна розмова в Максима з Іваном, але вже віч-на-віч і без тітки. Восени, в дев’ятому класі, Івана з приятелем пов’язали менти. На Малишка, біля пошти, хтось перекинув тютюновий кіоск і виніс увесь крам, а вони випадково, але дуже недоречно, опинилися поряд. Було це пізно ввечері, і їм пощастило, що третій з їхньої компанії забарився, а потім зміг непомітно втекти від ментів. Уже за годину в Очеретах усі знали, а на ранок дід Максим сам приїхав до мавпятника на Червоноткацьку забирати «бранців». На той час потрібні дзвінки пролунали, команди були віддані, помилки визнані, тому старому без зайвих розмов від-дали і хлопців, і протокол допиту Івана.
Ось про цей протокол дід і побажав поговорити з ним наступного дня. Він викликав онука до себе в повітку — улітку Максим жив окремо від родини — і посадив за стіл, як садовив усіх своїх гостей. — Тебе що там — били? — запитав він онука.
— Ні.
— Пальці дверима затискали? Теж ні? А навіщо тоді ти все це наговорив? — Дід з огидою кинув на стіл протокол.
Іван мовчав. Правда прозвучала б дуже дивно — він підписав протокол через увічливість. Іван не міг відмовити старшому, коли той просив, бо так його виховала сільська тітка Тетяна. Опер був коректний, не вимагав зізнань, не кричав і не розмахував руками. Він тихо і спокійно ставив питання. Наприклад, такі:
— Коли ви вирішили пограбувати кіоск?
— Ми не вирішували нічого, — відповів Іван.
— Тобто ви не хотіли його грабувати?
— Ні.
— Тоді я запишу це в протокол, ти не проти?
Іван, звичайно, не був проти, і в протоколі з’явилася фраза, що до пограбування кіоску вони заздалегідь не готувалися. Йому не було з чим сперечатися, проти логіки слідчий не грішив. А наполягати на інших формулюваннях Іванові не дозволяло виховання.