Фраза за фразою лягали на папір, слідчий ткав павутину протоколу, як павук-хрестовик свої тенета. Як і павук, він працював уночі, щоб до ранку в липких нитках уже борсалося двійко дурних комах.
— Малюче, був би ти на рік старший, цей протокол гарантував би тобі шість років загального режиму, — дивувався дід безглуздості онука. — А хлопці з НКВС, бачиш, теж часу не гаяли і різному встигли навчитися — у мої часи вони б спершу тобі пику на м’ясо розкров’янили б і тільки потім запитали, як звуть і скільки років.
Іван подумав, що якби почали з морди, то було б набагато простіше — він нічого не сказав би взагалі.
Дід Максим узяв зі столу протокол і старанно його розірвав.
— Коли говориш з людиною, навчися одночасно робити шість справ. Три пасивних: слухати, спостерігати і захищати від нього свої думки. І три активних: бути переконливим, говорити тільки необхідне і відчувати, що він думає насправді. Мене вчили, що перші дві пари — зорова і словесна — допоміжні, і в діалозі-поєдинку їх використовують, щоб збити з пантелику супротивника, заплутати сліди: кажуть не просто не те, що думають, не тупо брешуть, але розставляють помилкові цілі. Як птах, як зяблик або мухоловка веде мисливця від гнізда, нібито підставляючи себе під загрозу. У кожної людини в голові лежить сміття — купа сміття — і це сміття гниє. Виділяється тепло, тепло гріє людину, і їй здається, що вона мислить. Насправді це просто гниє сміття. Якщо зумієш розворушити її сміттєву купу, вона забуде про тебе і турбуватиметься про себе — надовго зариється у свій непотріб. Звичка зажадає поскладати все так, як воно лежало до вашої розмови. Захищати непорушність купи, впізнаваність її контурів — головний сенс життя людини. Купа — символ її особистості. Адже вона особистість, не хто-небудь! Але якщо ти зможеш перетрусити це сміття по-новому, скласти з нього свою купу, то людина почне думати так, як тобі треба. І ніколи не здогадається про це. Ось чому важливо отримати доступ до чужої купи.
— Одні, — продовжував дід, — і їх більшість — зовсім не ховають свої купи, вони самі не знають, що з ними робити. Приходьте, люди добрі, кидайте своє сміття на мою купу. Чим більше накидаєте, тим вона красивішою стане, тим розумнішою я буду здаватися. Вони розмовляють десь підслуханими фразами і вичитаними словами. Це дурні. Інші захищають підходи до своєї купи і приховують шляхи до неї. Вони стежать, щоб сміття там було першокласним, підібраним тільки ними. Теж дурні. Купа сміття завжди залишається купою сміття.
— Але чому сміття? Можливо, там щось корисне і важливе.
— Гм, корисне... Ну що ти знаєш корисного? Правила дорожнього руху? Так завтра їх поміняють. І без того півсвіту живе за іншими правилами. Що ще ти знаєш? Таблицю множення? Вірші про батьківщину? Усе дійсно корисне вже закладено у тебе в генах. І в інстинктах. А решта — сміття, сміття, лише сміття... Вигадки, плітки, пропаганда. Зрозумів?
— Зрозумів...
— Ну й гаразд. — Дід Максим простягнув онукові яблуко, соковитий, тільки-но достиглий «сніжний кальвіль». — Іди. І не стирчи ночами у своєму гнилому парку. Як було там болото, так болото і залишилося. Смердить на всі Очерети.
—...І часто крадькома я утікав в прекрасний сум занедбаного саду... — Іван узяв яблуко.
— Сум занедбаних садів нікуди не дівається, він на тебе терпляче чекає, малюче...
А далі дід заговорив про речі ще більш дивні й незвичайні. Про те, що причаїлося у вічних сутінках старих садів, куди забрідають шукачі таємниць і скарбів, ступаючи по чиїхось безіменних кістках. Про їхніх загадкових мешканців — двоголових амфісбен, василісків з подертими на лахміття червоними гребенями, борсуків, що набивають шлунки жирною землею, чотирирогих катоблепасів, чий погляд смертельний, і білих птахів каладріусів, що пророкують швидку смерть. Кожен, хто потрапляє до їхніх володінь, стає здобиччю справжніх господарів саду, що б не було написано на табличці біля головного входу, чиє б ім’я не було висічено на ній. Людовик XIV розбивав сади для коханок, німці — для романтичних фантазій, голландці — для порядку, цар Петро — наслідуючи голландців, британці привнесли у свої сади дух модного лібералізму. Добре, якщо в саду, де є водойма, оселиться пелікан, благородний птах, здатний жертвувати собою заради свого потомства, але це рідкісна удача. Зате всюди, у кожному саду, живуть гадюки, отруйні єхидни й одуди, що будують затишні гнізда з людського лайна...