— Хто був першим садівником, малюче? — закінчив дід. — Господь. Але навіть у його саду жив змій. І, гадаю, він був там не самотній.
Наступного дня Іван узяв у бібліотеці «Ловців привидів», просторікувату атеїстичну працю якогось Н. Пітонцева. Автор старанно розвіював усі види релігійного дурману, але цілих тридцять сторінок цієї монументальної монографії були присвячені середньовічним бестіаріям, і тепер кожному парковому хлопаці Багіла міг підібрати відповідне страховисько.
Лише кілька тижнів по тому він раптом зрозумів, що монолог про сади був лише демонстрацією, практично другою частиною уроку. Дід з легкістю переворушив його сміття.
2
Архів, звісно, був зачинений. Звичайна справа: якщо приходиш до хімчистки у середу, то виявляється, що вона працює по вівторках і четвергах, а якщо з’являєшся у вівторок, то виявляється, що робочі дні — середа і п’ятниця. У понеділок державні установи краще взагалі обминати десятою дорогою. У цей день службовці готові зробити все, щоб їхній важкий день став твоїм. Ось і архів виявився учасником цієї змови бюрократів. Із розкладу на дверях випливало, що на Йвана чекають завтра з десятої до дванадцятої. А сьогодні йому тут робити нема чого.
Він пройшов крізь невеликий сквер, розбитий перед старим корпусом «Хімволокна», озирнувся і вирішив попрямувати до Очеретів пішки. Погода все ще була сонячною, хоча перші хмари вже стояли над ДВРЗ і Харківським масивом. Багіла розраховував, що на дорогу в нього піде хвилин сорок. Щонайбільше — година. Але помилився.
Пройшовши метрів двісті, він помітив попереду Льоню Бородавку. Льоня рухався кумедною ходою маленької і надто тлустої людини, викидаючи ноги далеко вперед і розмахуючи руками майже за спиною.
Іван зменшив темп і пішов за Льонею. Так вони йшли досить довго, поки Бородавка не повернув до невеликої платної автостоянки. Там він знайшов вишневу «шістку», нашвидку протер лобове скло і вже зібрався їхати, але раптом завмер, спираючись на відчинені дверцята автівки.
Спостерігаючи за ним, Багіла намагався зрозуміти, чому його новий знайомець, такий непристосований до піших переходів, не залишає свою автівку на стоянці «Хімволокна». І навряд чи прогулянку промзоною він зробив виключно заради підтримки фізичної форми.
Тим часом Бородавка все ще стояв біля заведеної автівки. Простеживши за його поглядом, Багіла виявив на протилежному боці вулиці, в тіні кволих кущів бузку, кінокефала і Прекрасну Пантеру. Спершу він не зрозумів, що вони роблять тут, між ДШК і «Хімволокном» — у далеко не найкращому місці для романтичних побачень, але одразу ж зрозумів, що Ірка, вона ж Прекрасна Пантера з його бестіарію, вчиться в тутешній бурсі — швейному училищі, а кінокефал — Толик Кермо, мабуть, заїхав по неї, щоб відвезти додому. Або ще кудись. Якщо Толик Кермо тут, десь за кущами повинен стояти і його «Чезет».
У профіль Толик здорово нагадував тер’єра — голова руда, прямокутна, щелепа випирає, міцна. Особливої краси в ньому не було, і характером він зовсім не був схожий на дружелюбного тер’єра. На думку Багіли, Толик був підступний і підлий. Але рік тому він виграв кубок України з мотокросу, став зіркою, і за те, щоб увечері красиво підкотити до танцмайданчику на «Чезеті» з Кермом за кермом, паркові дівчата ладні були дозволити йому чимало.
Та й зараз справи в нього йшли непогано. Він щось шепотів Ірці на вухо, міцно обхопивши її, притулившись іззаду і вклавши їй на плече свою руду собачу морду. Його руки в темно-коричневих рукавичках вільготно розташувалися на грудях і талії Ірки, як було видно здалеку, і, схоже, це видовище зовсім не подобалося громадянину Бородавці. Коротко вилаявшись, Льоня сів в автівку і, з силою грюкнувши дверима, став вирулювати до воріт стоянки.
Чи то почувши грюкіт дверцят вишневої «шістки», чи то закінчивши обговорювати непрості відносини, котрі пов’язували обох, Ірка смикнула плечем. Толик Кермо відразу відпустив її, вивів із-за кущів червоний «Чезет», і через півхвилини вони вихором помчали в бік Комсомольського.
Залишившись на самоті, Багіла вкотре подумав, що Пеліканові з Іркою не пощастило. Утім, і сам він, і всі їхні друзі попереджали Пелікана, що так воно і буде, і ці передбачення цілком збувалися, навіть занадто. Але для Пелікана всі ці слова були нічого не варті.
Але ж є на Комсомольському дівчата, ладні знов і знов траплятися на шляху Пелікана, коли він іде в парк або купує квас біля «Алмаза». Ось як, питається, вони дізнаються про маршрути Пелікана? Напевно, інстинктивно, як птахи. Щоправда, Пелікан їх не помічає. Зате помічає Багіла.