Віля тихо підійшов до неї ззаду, обійняв і, легенько лоскочучи вусами, сказав на вухо:
— Можливо, і не народний, але п’яного як чіп зіграти можу непогано, чи не так?
— Непогано, — здригнулася від несподіванки і раптом тихо розсміялася Афродіта, і Віля нарешті розрізнив в її інтонації той легкий литовський акцент, якого йому бракувало весь цей вечір. Кинувши посуд, Афродіта вимкнула воду і повернулась до Білі. — Але й не дуже добре. Адже я здогадалася.
Притиснувши її до себе міцніше, Віля хотів запитати, чи не здогадалася вона ще про щось, але вирішив не спокушати зайвий раз долю. Сьогодні та була до нього ласкава.
2
Піднявшись над пласким дахом ще не добудованого «Дитячого світу», сонце заливало кухню яскравим світлом, нещадно підтверджуючи гіпотезу Вілі, що мешканці квартири не люблять своє житло, та й узагалі мало радіють життю, чи то не вміючи, чи то не маючи такої можливості. А між тим, увесь його досвід упевнено говорив, що Афродіта, яка в легкій напівдрімоті чекала зараз у спальні на нього і чашку ранкової кави, готова багато на що, аби наповнити чиєсь життя радістю. Наповнити по вінця, щоб плескатися в ньому, як у басейні під ласкавим літнім сонцем, забувши про все. І навряд чи вона сильно засмутиться, дізнавшись, що її новий знайомий зовсім не знаменитий артист, а звичайний фотограф із ательє в парку Шевченка. Що їй, зрештою, Боярський? Вона зустрічалася б з ним, якби раптом припустити, що таке взагалі могло б статися, у кращому разі раз на півроку. А Віля тут, завжди поруч, завжди вільний. Якщо, звичайно, і вона вільна для зустрічей з ним.
Віля поставив на вогонь джезву й оглянув кухню, шукаючи цукор. Цукру не знайшлося. Віля понишпорив у шухлядках, відчинив один настінний пенал над мийкою, потім інший, але безрезультатно. У третьому, що висів на протилежній стіні і вочевидь не був призначений для продуктів, цукру не було теж. Зате там він виявив міліцейський кашкет.
«Так от воно що! Наша Діточка — мент», — розсміявся Віля, і ця думка анітрохи його не засмутила. Була в цьому якась гострота, проглядалася легка усмішка долі. Жінок з погонами у Вілі ще не було.
Однак слідом з’явилася інша думка, протверезіла. Віля покрутив кашкет у руках і одразу ж зрозумів, що помилився. У Діти не могло бути п’ятдесят восьмого розміру. Цей кашкет носив чоловік, не надто охайний, якщо зважити на те, як засмальцьовано тканину на обручі, а якщо придивитися до масної плями в тому місці, де кашкета торкалася маківка, — ще й лисуватий. Обручка, міліцейська уніформа в будинку... Усе це слід було обміркувати.
Занедбана квартира, в яку вчора привіз його Белфаст, була справді схожа на квартиру мента. Не мента-сибарита, ситого даїшника або підполковника, що осідлав якусь синекуру в республіканському управлінні внутрішніх справ, але мента-слідака, фанатика, що оре по тридцять годин на добу, навіть уві сні вимальовує кримінальні схеми, що не вилазить із відряджень і згадує про будинок, коли прибиральниця прийде замкнути його кабінет. А про дружину — тільки переступивши поріг свого будинку. Але навіть із таким ментом, і, скоріш за все, саме з таким, Віля не хотів би зіткнутися на цій пустельній кухні з мийкою, повною недомитого посуду.
Тому, розливши гірку каву без цукру по горнятках, Віля вирішив поміняти плани на найближчий час. Треба негайно звідси давати драла. Під будь-яким приводом. Узяти в Діти телефон, пообіцяти зателефонувати, коли буде в Києві, і виносити ноги...
Та тільки-но Віля увійшов у спальню, як одразу ж ледь не відмовився від цієї розумної та єдино правильної в його становищі думки — такою спокусливою була Афродіта, що вже прокинулася, але все ще манірилася в ліжку, очікуючи на його появу. Ковдра начебто випадково, хоча, звичайно ж, зовсім не випадково, лежала так, що Віля негайно згадав, як ласкаво цієї ночі лягали йому в руки груди Афродіти, як ніжно торкалися його ніг її стегна і які вимогливі були рухи її губ і язика.
— Кава, — повільно потягнулася Афродіта, повертаючись на бік і на коротку мить вислизаючи з-під усіх покривів. Потім вона сіла на ліжку, закутавшись у ковдру якось так, що вона начебто і прикривала її трохи повненьке тіло, але водночас майже нічого не приховувала. І нарешті взяла філіжанку з рук Білі, що стояв увесь цей час, немов бовдур.
Проковтнувши залпом уже злегка захололу каву, Віля нарешті знайшов у собі сили відмовитися від усього, що так красномовно, хоч і без слів, щойно пропонувала йому Діта. Відірвавши погляд від її засмученого обличчя, він оголосив, що йому потрібно мчати, що, не полетівши вечірнім рейсом, він просто зобов’язаний летіти ранковим, хоча спізнюється вже і на цей рейс, і що за першої ж нагоди зателефонує, якщо Діта дасть йому свій номер, а як тільки він знову опиниться в Києві, вони зустрінуться, бо Київ для нього відтепер — це Діта. І вже тоді він обов’язково заспіває все, що вона тільки забажає.