Дух невдоволення і вільнодумства поривався злетіти під стінами гастроному, але пульсуючий біль у скронях і лобових частинах присутніх не давав йому набрати висоту, підсікаючи на зльоті.
— Суки, — злився народ, маючи на увазі Любку й Катю, а з ними і директора гастроному Соломона Ізраїльовича, якого старожили пам’ятали струнким сором’язливим юнаком у круглих окулярах і двобортному костюмі на два розміри більше, а тому й тепер, два десятка років по тому, звично звали Сьомою.
— Довбані суки, — продовжував обурюватися народ, звертаючись цього разу до керівництва Дніпровського райхарчоторгу і всієї системи радянської торгівлі, яка не дозволяє звичайній людині похмелитися, коли їй без цього ніяк, а не чекати в тортурах дозволених триста шістдесят першою постановою Радміну СРСР одинадцятої години ранку. Ніби самі вони там, у своєму Радміні, теж похмелялись після одинадцятої, а не коли організм вимагає.
— Вишкребки паскудні, — клав народ уже на адресу Радміну з його президією і Центрального Комітету партії з його ленінським Політбюро.
Висловивши наболіле, народ безсило завмирав на холодній залізній трубі, підставляючи обличчя сонцю, що повільно підіймалося між панельними стінами дев’ятиповерхівок.
Минувши цей лазарет, Пелікан забіг до гастроному випити кави. Там уже тупцювала, перекочувалася по залі строкатими кільцями, верещала дітьми й істеричними матусями черга, чекаючи на автівку з бази.
Очікування автівки — це ритуал, акт колективного ворожіння на кшталт викликання дощу в посуху або порятунку колгоспних полів від навали сарани. Автівку необхідно випросити, вимолити у вищих сил, невпинно втовкмачуючи сусідкам по черзі й — опосередковано — богам радянської торгівлі, як потрібні, і саме сьогодні, матері родини свинячі реберця або голландський сир, домашній сир, молоко і яйця. Але просити абищо не можна, якщо просиш що не попадя, про запас, ризикуєш не отримати нічого. Треба через вірних людей дізнатися, з чим саме повинна прийти автівка, і саме про це говорити, саме цей асортимент випрошувати в долі, подумки прокладаючи водієві безпечний шлях через двори, минаючи інші магазини, очевидні й таємні пастки, що чекають на безцінний вантаж.
Цього ранку обіцяли докторську ковбасу, сардельки «Молочні», обіцяли навіть вершкове масло в пачках по тридцять чотири копійки, але коли буде автівка і чи буде сьогодні взагалі, господині не знали, а Любка з Катею на всі питання знизували плечима. Любка — нервово і зі злістю, Катя — велично.
— Привіт, Гантеле. Звари мені подвійну половинку за двадцять вісім, — попросив Пелікан Любку, що похмуро дивилася кудись повз нього.
— Спочатку тобі подвійну половинку, а потім пляшку оковитої попросиш? Скажеш, запити нічим? — суворим тоном людини, яка все знає наперед і не ведеться на дрібні провокації, припустила продавчиня. Перші вісім років вони з Пеліканом вчилися в одному класі. Потім Пелікан перейшов до фізматшколи, а Любка — до торгового технікуму. Школа не дала їй нічого, крім прізвиська «Гантеля».
— Що ти, Любасю, з ранку на людей кидаєшся? — з підсобки виплила друга продавчиня, Катя. М’яко відсунувши Гантелю, вона обперлася на прилавок і ласкаво посміхнулася, демонструючи Пеліканові глибоке декольте. — Це ж Пелікан. Яку тобі каву?
— Мені, Катю, по-ірландськи — з віскі та вершками.
— Ти ж моя пташко. — Катіна посмішка стала ширшою. — Звідки в нас кава по-ірландськи? Ти гастрономом помилився.
Пелікан озирнувся. Черга росла на очах, шумно переминалася біля порожніх прилавків. Прибиральниця ліниво ганяла шваброю коричневу калюжу по підлозі з мармурової крихти. У вікно заглядали тужливі фізіономії алкоголіків.
— Скоріше, країною, ніж гастрономом. Давай звичайну подвійну половинку.
Катя неквапливо варила каву і дивилася в очі Пеліканові. Потім, не рахуючи, кинула його дрібняки у касу, простягнула філіжанку — червону, у великий білий горох;— і ще раз ласкаво посміхнулася. — Обережно, гаряча! До речі, матусю Іркину вчора знову серед ночі коханець привіз. На новенькій вісімці. Де вона тільки знаходить таких? Хоч би мені одного підігнала.
— А ти попроси. Замість того, щоб вести журнал обліку: хто, кого, куди і о котрій привіз.
Каті було двадцять вісім, вона жила з Іркою через стінку — на одній сходовій площадці. Півроку тому Катя виставила чоловіка. З вереском, з розквашеними пиками, з викиданням на сходи чоловікової дублянки, костюма й телевізора. Телевізор став останнім і найвагомішим аргументом. Чоловік зрозумів, що коли вже дійшло до телевізора, то він тут точно небажаний, і більше не з’являвся. Відтоді Катя шукала нового мужика. На Пелікана у неї планів не було. Катя знала, що він закоханий в Ірку, але на це вона могла б і наплювати, якби Пелікан їй підходив. Та тільки він Каті не підходив. Тому що молодий ще і справжні гроші почне приносити років через десять, не раніше. А в Каті доньці вісім місяців, і життя проходить, як у кіно — повз і крім. Однак про всяк випадок вона спілкувалася з Пеліканом напівнатяками і привабливими поглядами — хтозна, як воно буде, мало що. Але в цей непередбачений поворот Катя і сама не дуже вірила.