• визначення конкретних цілей кампанії та їхнього внеску у реалізацію генеральної стратегії;
• врахування конкретних методів або політичної зброї, яку можна найкраще застосувати для втілення обраних стратегій. У межах будь–якого загального плану конкретної стратегічної кампанії необхідно визначити, за допомогою яких тактичних планів і конкретних методів можна чинити тиск і обмежити доступ диктатури до джерел сили. Слід пам’ятати, що досягнення головної мети залежить від правильно обраних, глибоко продуманих і ретельно здійснених менших кроків;
• з’ясування того, чи пов’язані економічні чинники з суто політичною боротьбою і яким чином. Якщо в боротьбі переважають економічні питання, слід врахувати, що економічні проблеми можна реально вирішити лише після повалення диктатури, протягом перехідного періоду. Зволікання з вирішенням цих проблем може викликати невдоволення та розчарування населення і водночас сприятиме активізації деспотичних сил, які натомість обіцятимуть припинення економічних негараздів;
• попереднє з’ясування того, яка структура керівництва та система зв’язку найкраще пасуватиме опору на початку боротьби. Якими будуть можливі механізми прийняття рішень і налагодження зв’язку в процесі боротьби з метою здійснення постійного керівництва учасниками руху опору та населенням загалом?
• інформування про перебіг боротьби населення, представників диктаторського режиму та міжнародної преси. Заяви і доповіді завжди повинні містити суто фактичну інформацію. Перебільшення та безпідставні заяви підірвуть довіру до руху опору;
• планування конструктивних і самодостатніх соціальних, освітніх, економічних і політичних заходів для забезпечення потреб власного населення під час конфлікту. Подібні проекти можуть очолювати люди, які не беруть безпосередньої участі в кампаніях руху опору;
• визначення типу зовнішньої допомоги, що є бажаною для підтримки окремих кампаній або усієї визвольної боротьби. Як найкраще мобілізувати і використати зовнішню допомогу, щоб уникнути залежності внутрішньої боротьби від ненадійних зовнішніх факторів? Слід врахувати, які саме зовнішні сили найбільш імовірно та найефективніше зможуть допомогти, наприклад, громадські організації (суспільні рухи, релігійні чи політичні групи, профспілки тощо), уряди окремих держав і/або Організація Об’єднаних Націй та її різноманітні структури. Більше того, стратеги руху опору повинні вжити заходів для
збереження порядку та забезпечення власних потреб під час масового протистояння диктаторському контролю. Це не тільки сприятиме створенню альтернативних незалежних демократичних структур і забезпеченню реальних потреб, а й позбавить підстав будь–які твердження про те, що для підтримання порядку і законності необхідні жорстокі репресії.
Поширення ідеї відмови від співпраці
Для того, щоб політичний спротив проти диктатури мав успіх, конче необхідно, щоб населення сприйняло ідею відмови від співпраці. Як видно на прикладі байки про «мавпячого короля» (див. третій розділ), головна ідея проста: якщо достатня кількість підлеглих, незважаючи на репресії, відмовляються від співпраці, деспотична система слабне і зрештою розпадається.
Люди, які живуть в умовах диктатури, можливо, вже знайомі з цією ідеєю з різних джерел. Навіть якщо й так, демократичні сили повинні поширювати ідею відмови від співпраці. Можна поширювати в суспільстві історії на зразок байки про «мавпячого короля». Такі історії зрозумілі всім. Коли населення сприйме загальну ідею відмови від співпраці, воно зможе усвідомити доцільність майбутніх закликів до відмови від співпраці з режимом, а також саме вигадуватиме безліч нових форм відмови від співпраці залежно від ситуації.
Попри труднощі та небезпеку, які чатують в умовах диктатури на тих, хто поширює ці ідеї, новини і розпорядження руху опору, демократи неодноразово доводили, що це – можливо. Навіть за фашистського та комуністичного режимів учасники руху опору знаходили можливість підтримувати зв’язок не лише з окремими особами, а й з широкими народними масами через видання підпільних газет, листівок, книг, а в останні роки – аудіо–та відеокасет.