• зміцнити незалежні суспільні групи та інституції;
• створити потужні внутрішні сили опору;
• розробити виважену стратегію визволення від диктатури та втілити її в життя. Визвольна боротьба – це час зміцнення віри у свої сили та
внутрішнього зміцнення груп, що борються. Можна навести слова президента Ірландської національної земельної ліги Чарльза Стюарта Парнелла, які він виголосив під час ірландського страйку орендарів 1879–1880 років: «Не варто покладати надії на уряд… ви повинні сподіватися лише на власну рішучість… Допомагайте собі тим, що будете разом… підбадьорюйте тих серед вас, хто занепав духом…, тримайтеся разом, організовано… і ви обов’язково переможете… Коли ви усвідомите важливість об’єднання, тоді – і лише тоді – ви зможете об’єднатися»4. Під натиском скоординованих та рішучих дій міцної та впевненої в собі сили опору, озброєної до того ж виваженою стратегією, диктатура не встоїть. Але необхідною умовою перемоги – програмою мінімум – є виконання чотирьох завдань, наведених вище.
Отже, визволення від диктатури передусім залежить від здатності кожного до визволення самого себе. Наведені вище приклади успішного руху політичної непокори – або ненасильницького спротиву заради досягнення політичних цілей
– свідчать, що дієві засоби для визволення суспільств насправді існують, проте вони недостатньо широко застосовуються. Способи їх застосування ми розглянемо у наступних розділах. Але спочатку розглянемо такий засіб повалення диктатури, як переговори.
Розділ другий
ПІДВОДНІ РИФИ ПЕРЕГОВОРНОГО ПРОЦЕСУ
Зіткнувшись з надзвичайними труднощами у протистоянні диктатурі (про що йшлося в першому розділі), одні люди обирають позицію пасивної покори, інші, усвідомлюючи неможливість будь–яких демократичних перетворень у майбутньому, доходять висновку, що з очевидно непохитним диктаторським режимом варто домовитись. При цьому вони сподіваються за допомогою «примирення», «компромісу» та «переговорів» убезпечити позитивні моменти існування режиму та припинити жорстокість. На перший погляд, за відсутності інших альтернатив такий варіант видається можливим і досить привабливим. Серйозна боротьба проти жорстокого режиму обіцяє мало приємного. То навіщо обирати цей шлях? Невже не можна, проявивши трохи здорового глузду, спробувати домовитись щодо поступового послаблення диктатури? Хіба демократи не здатні апелювати до загальнолюдських принципів і з їхньою допомогою крок за кроком переконати диктаторів відмовитися від гноблення населення, та, можливо, навіть домогтися остаточного встановлення демократії?
Можна піддавати сумніву твердження, що правда завжди лише на одному боці. Цілком можливо, що демократи просто не зрозуміли диктаторів, які діяли так чи інакше за складних обставин, насправді керуючись добрими намірами. Хтось вважає, що диктатори й самі б радо виплуталися зі складної ситуації, в якій опинилася країна, якщо б отримали якесь заохочення чи стимул. Сумнівно, що для них буде прийнятною формула «виграш або виграш», яка передбачає вигоду для всіх сторін. Ризики та втрати від подальшої боротьби непотрібні, як і сама боротьба, якщо демократична опозиція прагне вирішити конфлікт лише мирним шляхом за допомогою переговорів (інколи навіть маючи підтримку досвідчених експертів або урядів інших держав). Хіба це не кращий спосіб, аніж виснажлива боротьба, хай навіть не збройна, а у формі ненасильницького спротиву?
Переваги та недоліки переговорів
Переговори – дуже дієвий засіб врегулювання конкретних питань під час конфлікту, яким не слід нехтувати. За деяких обставин, коли на карту поставлено не надто багато, і тому компроміс цілком прийнятний, переговори можуть бути важливим засобом вирішення конфліктної ситуації. Це можна яскраво продемонструвати на прикладі страйку робітників з вимогою підвищення заробітної плати: в процесі переговорів зрештою буде досягнено щось середнє між тим, що попередньо пропонували чи вимагали сторони. Однак трудові конфлікти з офіційними профспілками відрізняються від конфліктів з жорстоким режимом, коли на карту поставлено політичну свободу.
Якщо конфліктні питання є життєво важливими і зачіпають релігійні принципи, права людини або майбутнє суспільства загалом, досягти їх взаємовигідного врегулювання шляхом переговорів не вдасться, адже щодо певних засадничих принципів компроміс неможливий. Їх можна адекватно захистити тільки в разі перерозподілу влади на користь демократів. А такий перерозподіл досягається лише в процесі боротьби, але аж ніяк не переговорів. Звісно, не слід вважати, що до переговорів взагалі не варто вдаватися. Річ у тім, що за відсутності міцної демократичної опозиції повалити з їх допомогою сильну диктатуру нереально. Зрештою, іноді переговорний варіант повністю виключається, адже диктатори, посівши міцні позиції, можуть просто відмовитися йти назустріч своїм опонентам–демократам. Або ж останні щезнуть без сліду вже тоді, коли переговори розпочнуться.