Умови в сучасних диктатурах можуть бути значно гіршими, ніж раніше. В минулому дехто все ж намагався чинити опір, відбувалися короткочасні масові мітинги протестів і демонстрації. Іноді воскресав дух непокори, іноді окремі особи чи невеличкі групи вдавалися до короткочасних, але важливих кроків, декларуючи якісь принципи або просто виявляючи свою непокору. Та якими шляхетними не були б їхні цілі, подібні акти спротиву, що відбувалися в минулому, часто виявлялися неспроможними подолати людський страх і звичку підкорятися, що є важливою передумовою повалення диктатури. Прикро, що такі дії натомість могли призвести до ще більших страждань і смертей, а не до перемоги чи хоча б зародження надії.
До свободи через насильство
То як слід діяти за таких обставин? Очевидні методи здаються неефективними. Конституційні й законодавчі бар’єри, судові рішення і громадську думку диктатори зазвичай просто ігнорують. Зрозуміло, що, реагуючи на жорстокість, тортури, зникнення та вбивства, люди схильні вважати насильство єдиним засобом повалення диктатури. Розлючені жертви іноді об’єднувалися для боротьби з жорстокими диктаторами, вдаючись до будь-яких можливих насильницьких і військових засобів, та не зважаючи на очевидну нерівність сил. Часто ці люди боролися відчайдушно, ціною великих страждань і жертв. Їхні звершення інколи були й справді визначними, проте дуже рідко вони завойовували свободу. Люті повстання можуть викликати у відповідь жорстокі репресії, залишаючи народ ще більш безпорадним, аніж до того.
Якими б вагомими не були переваги насильницьких засобів боротьби, одне залишається очевидним: покладаючи надії на силові методи, ми обираємо той спосіб боротьби, в якому суперник практично завжди має перевагу. Диктатори володіють надзвичайно широким арсеналом засобів насильства. І як би довго не протрималися у використанні насильницьких засобів демократи, уникнути суворих військових реалій їм все одно не вдасться — диктатори майже завжди мають перевагу у військовій техніці, амуніції, транспортних засобах та військовій силі. Попри всю свою хоробрість, демократи практично ніколи не можуть зрівнятися з ними. Якщо організувати наступальні військові дії неможливо, деякі дисиденти обирають партизанські методи боротьби, однак партизанська боротьба дуже рідко мала сприятливі наслідки для населення чи сприяла демократизації. Партизанська боротьба — це не вихід, особливо враховуючи те, що чим далі, тим більше вона призводить до величезних втрат серед власного населення. Техніка також не є гарантією від помилок, навіть у сукупності з попереднім теоретичним і стратегічним аналізом, а іноді й міжнародною підтримкою. Партизанські війни часто ведуться протягом тривалого часу. Правлячий уряд часто пригноблює цивільне населення, що спричиняє людські страждання і суспільну дезорієнтацію. Навіть якщо партизанська боротьба є успішною, її негативні структурні наслідки зазвичай значні й тривалі. У відповідь на подібні контрзаходи правлячий режим відразу ж посилює тиск. І коли партизани все ж перемагають, встановлюється новий режим, набагато більше диктаторський, як наслідок централізованого впливу військових сил і послаблення чи знищення у горнилі такої боротьби незалежних суспільних груп та інституцій, життєво необхідних для встановлення і підтримання демократичного суспільства. Ті, хто протистоїть диктатурі, повинні шукати інші шляхи.
За допомогою перевороту, виборів чи іноземних визволителів?