Суб'єктивний філосеміт Петлюра та його інтелігентське оточення виявились безпорадними перед «об'єктивним антисемітизмом обставин» (за влучним визначенням Жаботинського). Ці обставини були, однак, не лише проти євреїв, а й проти українців. Неможливо було раптово позбутися взаємної недовіри, сформованої століттями: «Призвичаєне жити власним життям, зокрема на провінції, єврейське суспільство загалом неприхильне поставилося до незалежницьких устремлінь українців, - констатує Анджей Ковальчик. - Євреї здебільшого не приховували, що воліють бути громадянами багатонаціональної Росії, а не самостійної України, яку їм пропонував Петлюра». А українці, зі свого боку, не могли не нагадувати за кожної нагоди про «схильність євреїв до більшовизму та їхню помітну участь у ЧК».
Ті свої історичні змагання українці цілковито програли. Євреї виграли не набагато більше. Хто програв - платить за все. «Винуватців погромів, - пише Ковальчик, - були десятки тисяч: росіяни, кубанські й донські козаки, українці, поляки, що билися з більшовиками, молдавани і, навіть, цигани, селяни й повстанці, солдати й офіцери всіх армій». Та й, урешті, «погромів не вигадано 1918 року». А проте саме Петлюра виявився відповідальним за все. Спершу - для Шварцбарда, невдовзі - для світової громадської думки виявився особою, «сумління якої можна обтяжити масакрами в Кишиневі й Одесі, Седельцях та Білостоку, Могилеві й Херсоні, яка відповідала б за ганебний процес Менделя Бейліса в Києві 1913 року і бурю погромів часів революції й громадянської війни. Цей "хтось" мусив бути світові достатньо знаним, щоб звинувачення не впало у порожнечу, й водночас - достатньо слабким, щоб його можна легко було затоптати».
Слабкий - під усіма оглядами - літератор і громадський діяч, керівник «віртуальної», по суті, Української Народної Республіки Симон Петлюра вособив на довгі десятиліття найгірші (себто антисемітські) риси «українського націоналізму» та «східноєвропейського варварства» загалом.
«Цивілізований» французький суд виправдав терориста Шварцбарда й засудув натомість Петлюру за всі погроми на території України, до яких він практично не мав жодного стосунку. Фактично судовий процес перетворився на показову розправу над фантастично демонізованим українським «націоналізмом та сепаратизмом» - жодна Луб'янка нічого ліпшого не спромоглася б придумати.
Суджений, по суті, заочно й визнаний винним у смерті багатьох безборонних людей, отаман [Петлюра] є постаттю глибоко трагічною. До вироку, винесеного паризьким судом присяжних, безумовно, не можна ставитися з повагою. Але крім кримінальної відповідальності, про яку йшлось на суді, існує ще й відповідальність метафізична, про яку мовчать параграфи карного кодексу й моральні норми. Для християн її джерелом є євангельська заповідь любові. Згідно з нею, людство належить сприймати як солідарну спільноту. Перед масовими загрозами й злочинами, каже Ясперс, люди мусять усвідомлювати, що порятуватись або загинути вони можуть лише разом. У цьому сенсі метафізична провина Симона Петлюри є частиною відповідальності, яка перед обличчям Бога обтяжує не лише його.
Ці слова, як і цілу книжку, написав поляк - не єврей і не українець, - хоч і тим, і тим, думається, є що сказати на тему взаємних метафізичних провин.
КІНЕЦЬ КОЗАЦЬКОЇ АТЛАНТИДИ: імперський централізм і українська автономія
Книжка канадського професора Зенона Когута «Російський централізм і українська автономія» (Київ, 1996) стала фактично першою в Україні синтетичною працею на тему, окреслену підзаголовком «Ліквідація Гетьманщини, 1760-1830», чи, у дещо місткішому англомовному формулюванні, - "Imperial Absorption of the Hetmanate" («Імперське поглинення Гетьманату»). Досі, здається, лише видавництво «Україна» спромоглося до певної міри заповнити цю історіографічну прогалину, перевидавши 1994 року невеличку брошуру барона Нольде «Автономія України з історичного погляду», видану вперше по-українськи у Львові в 1912 р. Втім, ця брошура є лише фрагментом більшої праці петербурзького професора, опублікованої 1911 року під назвою «Очерки русского государственного права». Автономія України в Російській імперії з'ясовується тут, власне, не так з історичного, як з юридичного погляду, і, віддамо належне російському вченому, з'ясовується доволі б'єктивно. Сучасний канадський дослідник, зрозуміло, йде значно далі - під усіма оглядами. (Хоч, серед інших джерел, враховує, зокрема, й працю Б. Нольде, передусім у двох вступних розділах - «Російський централізм і порубіжні землі» та «Природа української автономії»).