Цей стереотип мислення знайшов своє повне відображення у західній історіографії, яка, з іронії долі, сформувалася на початку - в середині XIX столітгя, саме тоді, коли в Східній Європі, на величезному просторі між Москвою і Берліном та Стамбулом і Віднем, не існувало жодної з нинішніх двох десятків східноєвропейських націй-держав. Відповідно до цього погляду.до «справжніх» націй-держав зараховувались Британія, Франція, Росія, Іспанія та, з певними застереженнями, Німеччина й Італія, але не Румунія, не Угорщина, не Чехословаччина і, тим більше, не Україна. Не те щоб існування цих націй (як певних культурних спільнот) заперечувалося цілком - просто воно вважалось настільки малосуттєвим, що, з глобальної перспективи, ним спокійно можна було знехтувати. Приблизно так, як і самі східноєвронейці нехтують сьогодні існуванням десятків різних народностей в Африці чи, скажімо, в Індії. Відносно недавно - років тридцять тому - цей погляд по-своєму переконливо сформулював визначний британський історик і культуролог Арнолд Тойнбі:
Європейську історію неможливо збагнути, беручи за мірило народності такого калібру, як словаки або хорвати. Неможливо написати словако- або хорватоцентричну історію не лише Європи, а й самої Словаччини чи Хорватії. На відміну від Франції, ці країни не витворюють самостійного історичного універсуму, а тому, ізольовані від контексту, їхні історії втрачають будь-який сенс. Неможливо написати історію Словаччини чи Хорватії, у якій відповідні народи або країни були б головними протагоністами бодай у власному закутку ширшої європейської сцени. Ми просто не потрафимо вичленити з їхніх зовнішніх зв'язків і залежностей їхню внутрішню історію, яка була б власне і суто їхньою. Неминуче ми дійдемо до висновку, що весь їхній досвід і вся діяльність є частиною досвіду і діяльності ширших спільнот, і відтак, намагаючись зробити їхню історію зрозумілою, ми муситимемо включити у поле нашого огляду один за одним інші народи. Не виключено, що нам доведеться включити у поле нашого огляду цілу Європу. Так чи інакше, контекст нашого аналізу неминуче виявиться ширшим простором, у якому Словаччина чи Хорватія будуть лише мізерною і відносно малосуттєвою часткою. [7]
Друга причина західної упередженості до східноєвропейських країн і, особливо, до України полягає, на думку фон Гаґена, у некритичному засвоєнні Заходом украй тенденційних, проімперських концепцій, розроблених російськими та німецьким істориками. За всієї своєї неподібності й навіть ворожості, ці дві офіційні історіографії мали одну спільну рису: обидві вони розглядали Східну Європу як сферу законних інтересів і домінування відповідно Німеччини і Росії, та обидві вони імпліцитно або й експліцитно утверджували «неповноцінність» східноєвропейських бездержавних націй, які нібито й нездатні до самостійної державності, а тому повинні втішатися благодійною російською та німецькою «культуртреґерською» опікою. Ці дві геґемоністські концепції були сприйняті на Заході як «об'єктивні» і «наукові», тимчасом як будь-яка спроба українців, хорватів або словаків висловити свою думку відкидалася апріорно як «націоналістична» (чи «відносно малосуттєва», у термінах Тойнбі).
Зрозуміло, що засвоєння цих імперських історіографій на Заході не було б таким легким, коли б не його власна імперськість і претензії на «культуртреґерську» роль - не лише в Африці, а й на власних теренах: в Ірландії, Каталонії, у Бретоні й на Корсиці тощо. А також - коли б не могутня політична підтримка цих точок зору з боку німецької і російської (а згодом і совєтської) державних машин. І нарешті - коли б не потужна хвиля російської і німецької інтелектуальної еміграції у 20-х і, відповідно, 30-х роках, яка мала особливо великий вплив на американське академічне життя передвоєнної і повоєнної доби і яка фактично сформувала погляди всіх наступних поколінь американських русистів, славістів та інших фахівців зі Східної Європи. Практично вся російська еміграція - ліберальна, консервативна, соціалістична - була за своїми поглядами великодержавницькою, а тому й «центрально- та східноєвропейська політика в США викладалася здебільшого як продовження совєтської внутрішньої політики».
І, нарешті, третьою причиною марґіналізації східноєвропейських студій на Заході і східноєвропейської проблематики загалом фон Гаґен вважає специфічну політичну й інтелектуальну атмосферу, що склалася після Другої світової війни. З одного боку, репресивний характер авторитарних східноєвропейських режимів у міжвоєнний період та численні факти колаборації з нацистами під час війни суттєво зміцнили упередження Заходу щодо східноєвропейських націй. Саме слово «націоналізм» як за фонетичною подібністю, так і за близькими історичними алюзіями почало тісно пов'язуватися зі словом «нацизм», а відтак - безпідставно демонізуватись.