Я не находил в Малороссии ни одного человека, с которым мне удавалось говорить, выгодно к России расположенным; во всех господствовал явный дух оппозиции. У них есть пословица: «он всем хорош, да москаль», то-есть русский и следовательно есть злой или опасный человек. Такая ненависть происходила от нарушения прав Малороссии, от упадка кредита в промышленности, от возвышения налогов, которые в Малороссии произвели повсеместную бедность, и от дурного устройства судебных мест, где совесть была продажная.
Цей місцевий патріотизм, що мав радше археографічне, ніж політичне забарвлення, і спрямовувався радше в минуле, ніж у майбутнє, став, однак, поважною базою для розвитку модерної української національної свідомості. Втративши традиційну еліту, яка звичайно бере на себе політичне лідерство, українці, за спостереженням проф. Когута, «мусили розвинути новий, спроможний до лідерства шар - інтелігенцію, що очолила національний рух, який базувався не стільки на історичній легітимності, скільки на етнолінґвістичних підставах». «Таким чином, - підсумовує вчений, - саме тоді, коли Гетьманщина була повністю поглинута Росією, з'явилися нові сили, що в інших умовах відродили боротьбу між російським централізмом й українською автономією». Цікаво, однак, що ще перед Шевченком, котрий геніально артикулював міф воскресаючої України (на противагу гоголівському міфові відгаслої Малоросії), заїжджий німець Йоганн Ґеорґ Коль помітив те, в що, здається, й сьогодні не можуть повірити мільйони наших ближчих і дальших сусідів:
Колись Малоросія була республікою під протекторатом Польщі, і дворяни зберігають багато ознак свого золотого віку незалежності. У багатьох будинках можна побачити портрети Хмельницького, Мазепи, Скоропадського і Розумовського, які в різні часи були гетьманами, а рукописи, що розповідають про тамті дні, старанно зберігаються в скринях… Якщо одного дня колосальна Російська імперія розлетиться вщент, можна не сумніватися, що малоросіяни утворять окрему державу.
Це писалося в 1841 році, за півтора століття до того, як «колосальна Російська імперія» пішла туди, куди рано чи пізно йдуть усі імперії світу, стаючи такими самими об'єктами історіографічного аналізу, як і козацько-шляхетська українська Атлантида XVIII століття.
МІЖ ГОГОЛЕМ І ШЕВЧЕНКОМ: становлення нової ідентичності
Книжка Юрія Луцького «Між Гоголем і Шевченком» має дещо оманливу назву, оскільки передбачає наявність певного, більш-менш значного хронологічного проміжку між обома письменниками, заповненого тими чи тими історичними подіями й персонажами. Насправді ж, як знаємо, Шевченко народився лише на п'ять, помер на дев'ять років пізніше за Гоголя; його «Кобзар» з'явився через дев'ять років після першої збірки Гоголевих «малоросійських» повістей, але за два роки до його вершинних «Мертвих душ»; з формального погляду вони були, по суті, сучасниками.
Що ж до персонажів «між» ними, то більшість із них виявляється взагалі не «між», а «перед»: формально дослідження Луцького починається 1798 роком, коли з'явився перший великий твір розмовною українською мовою, «Енеїда» Котляревського. А неформально воно сягає ще глибше - в останні десятиліття XVIII ст., коли український «протонаціоналізм» виростає раптом із суто практичних, утилітарних потреб місцевої знаті: нащадки козацької старшини починають жваво цікавитися історією і всіляко ту свою історію героїзувати з вельми конкретною метою - легітимізувати свій статус, себто утвердити свою рівність із російським дворянством, компенсуючи брак родовитості визначними історичними заслугами.
Слово «між» у заголовку набуває таким чином ключового, інтелектуально-провокативного значення: воно розмежовує не тільки й не стільки певні періоди й персоналії, скільки універсальні модуси етнокультурного буття, фундаментальні параметри національно-культурної ідентичності. Фактично, книжка Ю. Луцького присвячена зародженню українського націоналізму, і в цьому розумінні сполучник «між» окреслює велетенський, майже міжгалактичний простір між двома світоглядами - традиційно-ієрархічним і модерно-демократичним, імперсько-регіональним і національним, «малоросійським» і власне українським, - простір, що його український етнос почав був долати у першій половині XIX століття і, властиво, долає ще й досі.