Ендрю Вілсон загалом скептично ставиться до спроб пояснити самостійницькі метаморфози Кравчука його «західноукраїнським» походженням чи, скажімо, тривалими контактами з національною творчою інтелігенцією під час його «ідеологічної» служби в ЦК КПУ. Схоже, автор схиляється (і, мабуть, слушно) до образу Кравчука як іще одного «контекстуального націоналіста», хоч і зазначає, що з'ясувати його справжні спонуки навряд чи можливо через «ретроспективну міфотворчість», до якої схильний, зокрема, й сам Кравчук у своїх численних інтерв'ю, заявах та спогадах:
Безумовно динаміка розпаду СССР породила б урешті-решт подібну фігуру, навіть якби Кравчука не було. Проте його особистий вплив на події був величезним, спричинивши відродження повнокровного націонал-комунізму значно швидше, ніж це могло би статися без нього.
Попри все це, - робить слушний висновок Ендрю Вілсон, - націонал-комунізм ніколи не був і так і не став переважною силою в КПУ - як у Литві, скажімо, чи Грузії. «Ортодоксальні інтернаціоналісти» завжди були тут сильнішими, а вплив націоналістичних ідей - обмеженим, як і в усьому українському суспільстві. Навіть разом із націонал-демократами, яких підтримує 25-30% населення, націонал-комуністи не змогли забезпечити Кравчукові перемогу на президентських виборах 1994 року. Набравши в сумі лише 45% голосів, він поступився «російськомовному» кандидатові Кучмі, який спирався на «антинаціоналістичні» сили, разом із комуністами.
Всі ці висновки Ендрю Вілсона є загалом об'єктивними й переконливими, хоч, може, й не зовсім приємними для прихильників українського етнонаціоналізму. Справжні курйози й непорозуміння починаються в «новочасних» розділах книжки, присвячених 1990-м рокам - українському націоналізмові в добу незалежності. А це, власне, і є головною темою книжки.
Канали націоналістичного дискурсу
До певної міри непослідовність автора виявляється уже в третьому розділі, де розглядаються «канали націоналістичного дискурсу» - політичні партії, релігійні об'єднання та інші інституції громадянського суспільства, що є провідниками певної націоналістичної ідеології. Ендрю Вілсон доволі ретельно висвітлює становлення цих інституцій під час перестройки, об'єктивно визнаючи, що більшість із них від самого початку тяжіла до демократичного й навіть ліберального (Рух) націоналізму, послідовно відмежовуючись від радикалів. Він слушно пише, що ні до, ні після незалежності націонал-демократи не змогли розширити своєї соціальної бази за межі 25-30% населення (переважно в Західній Україні та серед східноукраїнської інтелігенції), і справедливо пояснює це не лише загальною недорозвиненістю громадянського суспільства, характерною для всіх пост-тоталітарних країн, а й - іще більшою мірою - переважанням «антинаціоналістичних» настроїв серед більшої частини населення.
Він має рацію і тоді, коли пише про двоїстий характер українського демократичного націоналізму, який від самої своєї появи (чи, власне, відродження) в 1960-ті роки розвивався і як загальнодемократичний, антитоталітарний, громадянський рух, і як рух власне націоналістичний, спрямований на захист специфічних прав українського етносу. Неправомірною, однак, є спроба відокремити й, навіть, протиставити ці дві тенденції в українській націонал-демократи - адже певний політичний та ідеологічний синкретизм характерний для всіх національно-визвольних рухів: і французький Рух Опору, і Індійський національний конгрес, і польська «Солідарність» були «парасольковими» організаціями, які об'єднували найрізноманітніші сили; поляки, вочевидь, були «націоналістами», бо боролися проти московської геґемонії й совєтизації свого краю, але вони ж таки були й демократами, бо боролися за людські права в тоталітарній державі. Протиставлення прав людини та прав етносу - характерна методологічна похибка не лише Ендрю Вілсона, а й багатьох російськомовних лібералів в Україні. Це протиставлення є доречним лише тією мірою, якою спрямоване проти підпорядкування індивідуальних прав колективним у тоталітарному, «інтегральному» націоналізмі, котрий проголошує націю найвищою цінністю («Україна понад усе», «Україна для українців» тощо). Але воно є глибоко помилковим, коли ігнорує той очевидний факт, що чимало суто індивідуальних прав може здійснюватися лише колективно - і що саме такої можливості здійснення своїх індивідуальних прав мільйони україномовних українців досі не мають (можливості отримати рідною мовою вищу й навіть шкільну освіту, дошкільне виховання, користуватися нею в позашкільних (спортивних тощо) групових заняттях, у проходженні військової служби, спілкуванні з офіційними особами всіх рівнів, отримувати належний обсяг й асортимент культурної та іншої інформації українською мовою тощо).