А з іншого боку, після перемоги союзників над нацизмом і заснування Організації Об'єднаних Націй «національне питання» багато кому видавалось розв'язаним - якщо й не назавжди, то принаймні на найближче майбутнє. Цей оптимізм підтримувався впливовою на той час теорією «модернізації» - таким собі західним варіантом совєтської концепції «зближення і злиття націй». Речники цієї теорії провіщали стирання етнічних відмінностей у процесі урбанізації, індустріалізації та підвищення рівня освіти. Зрозуміло, що ця теорія зажила найбільшої популярності саме у США, де політики й соціологи розглядали асиміляцію як найбільше благо для багатоетнічних держав - відповідно до сумнозвісної теорії «плавильного казана», а відтак проектували свої асиміляціоністські пріоритети і на совєтську імперію.
Бурхливе відродження націоналізму в цілому світі спонукало теоретиків «модернізації» та «плавильного казана» частково змиритися з неприємним для них явищем, поділивши націоналізм на «хороший», себто громадянський, і «поганий», себто етнічний. Зрозуміло, щодо носіїв «хорошого» націоналізму було зараховано Америку та всі інші країни НАТО, тоді як усім східноєвропейцям, з Україною включно, відвели місце, як і належиться, у «поганій» категорії.
Стабільність понад усе?
Зрозумівши коріння всіх цих стереотипів, нам буде легше збагнути і «боягузливу київську промову» Джорджа Буша влітку 1991 року, коли він застеріг українців від «самогубчого націоналізму» та розриву з Москвою, і подібний виступ Маргарет Тетчер роком раніше, коли вона порівняла Україну з Каліфорнією і Техасом, і, зрештою, всі ті безглуздя, які писала західна преса про Україну в 1992-93 роках, чи не найкраще втілені у сумнозвісній фразі Абрагама Брумберґа про «бридку» чи навіть «паскудну Україну» (nasty Ukraine), винесений на обкладинку впливового тритижневика «Нью-Йорк ревю оф букс».
Генрі Кісінджер, безумовно, мав рацію, коли на початку 1992 року нарікав на сліпоту Заходу, котрий на той час ніяк не міг примиритися з розпадом СССР і збагнути такий несподіваний для себе феномен, як поява нових незалежних держав, зокрема України.
Причиною цього, на думку Кісінджера, завжди була і, великою мірою, є поверховість і схематичність західного, особливо американського мислення, «сповненого ностальгії за простими рішеннями» і глухого й сліпого до всього, що вибивається за межі звичних стереотипів. Україна, як показав фоч Гаґен, завжди мала з тими стереотипами чи не найбільше клопотів. Утім, ще задовго до фон Гаґена американський історик Роберт Конквест наблизився до відповіді на згадане питання, досліджуючи загалом часткову проблему - історію голокосту, влаштованого українцям совєтами у 1932-33 роках. Це питання, яке постало перед враженим дослідником при першому ж ознайомленні з фактами, виглядало приблизно так: яким чином така страшна трагедія, що відбулася майже у центрі Європи, посеред двадцятого століття, на очах у цілого світу, по суті, жодним чином не заторкнула західної суспільної свідомості?
По-перше, спробував відповісти самому собі Р. Конквест, селянська проблематика завжди була чужою для Заходу й малозрозумілою. Саме слово «селянин» для американця або британця асоціюється з якимсь дуже далеким краєм або ще віддаленішою історією. По-друге, Україна ніколи не існувала ні в часовій, ні в просторовій свідомості європейців, а тим більше, додамо, американців, для яких світова історія й географія взагалі є досить загадковими дисциплінами. Україна, на відміну від зрадженої Польщі чи, скажімо, Прибалтики, не була для Заходу чимось, навіть слабким докором сумління.
А по-третє, завжди існували могутні сили, зацікавлені в «небутті» України і, відповідно, в замовчуванні та фальсифікації фактів. Совєтська пропаганда досить успішно знаходила собі спільників у цій справі у пропаганді західній (від сумнозвісного Волтера Дюранті до не менш сумнозвісного Морлі Сейфера), а совєтська історіографія, принаймні в «українському питанні», взагалі мало чим відрізнялася від історіографії західної. Попри різні погляди на «класову боротьбу» в Росії й роль КПСС, совєтські вчені і російські вчені-емігранти, що справили вирішальний вплив на західну історіографію й політологію, мали одну спільну рису: імперськість і, як похідне, явну або латентну українофобію.