Посилаючись на приклад Ірландії, П. Балей тут же застерігається, що робить це «не для того, що хотів би бачити pосійську мову замість української в українській державі, а тільки для того, щоб показати, що мова не є найважливішим фактором існування української держави, і що в сьогоднішній тяжкій і критичній ситуації свідомий українець - якщо справді свідомий - не сміє на культурно-мовному тлі створювати внутрішньоідеологічний фронт і ставити державне правління перед необхідністю вибирати між етнічно-ідеалістичним Заходом [України] й історично-матеріялістичним Сходом…»:
Мене не менше, ніж Вас, болить "неукраїнський" стан речей в Україні. Різниця лиш у тому, що мій стратегічний підхід до цих проблем випливає з іншого "кінця", а тактика в наочній ситуації пропонує інші засоби протинаступу…»
Цей «стратегічний підхід» ґрунтується на підставовому постулаті Липинського:
«Держава скрізь і всюди обіймає все громадянство: всіх без винятку людей, що живуть на даній території…» Держава, таким чином, цс і є нація, а нація - це передусім держава. «Коли ми справді зараховуємо себе духово і по історичних традиціях до Заходу, то давайте будемо говорити за загальноприйнятою політологічною термінологією, яку визнає цілий культурний світ, а тут "бездержавної" нації немає».
Відтак автор закликає відмовитися від етнокультурного принципу побудови нації на користь політико-економічного, аби уникнути «холодної громадянської війни» перед лицем «зовнішнього ворога, однаково грізного й небезпечного як для українськомовного, так і для російськомовного [населення]». Не заводячи, знову ж таки, суперечки з автором про те, чи згаданий «ворог» справді «однаково» грізний та небезпечний для обох цих груп (масовий перехід україномовного населення у російськомовне свідчить, що небезпека та ніколи не була «однаковою»), погодьмося з автором у найголовнішому:
Боротьба етнічного принципу з політично-економічним буде самогубною політикою свідомого національно, але неграмотного політично українства в кризовому періоді ставання самостійної держави. Українська демократія, щоб відограти позитивну ролю в боротьбі українського народу за самостійність, мусить пам'ятати, що боротьба за українську мову з імперською денаціоналізуючою політикою - це щось зовсім інше від боротьби за ту ж саму мовну культуру з поважною частиною свого народу у своїй державі… Російськомовний патріот української держави не голосував за те, щоб його "українізували", бо він не переставав почувати себе українцем. (Див. вище дотепне порівняння зросійщених українців із покатоличеними. - М.Р.).
І та ідентичність
Одначе, на відміну від переконаних лібералів, Петро Балей ставить під сумнів самої потреби українізації чи, як він каже «ревіндикації». Незгоду зі «свідомими українцями» викликає лише «етичний тон і культурна форма» цього процесу. «Нам треба добре усвідомити собі, що відворотний процес не буде, бо не може бути коротшим. Якщо розумно і політичним тактом керований, він забере також не менше як два покоління».