Викриттю цього зловорожого явища присвячено другий розділ книги, під характерною назвою «Держава для громадянина, а не громадянин для держави».
У третьому розділі обговорюється одна з найскладніших і найсуперечливіших проблем сьогоднішньої України - проблема федералізму па противагу унітарному устроєві держави: «Прихильники унітарної або, як зараз стало модно казати у певних колах, соборної держави сприймають ідею федералізму я к таку, що підриває основи держави й навіть ворожу самим цілям української державності», вбачають у ній «лазівку для потенційного "сепаратизму"», а в унітарній державі, відтак, - «механізм його "придушення"».
Натомість Гриньов пропонує трактувати федералізм як механізм самозахисту регіонів перед надмірним зосередженням влади у центрі. Земельно-федеративний устрій, на його думку, створив би «потужні стимули до прискорення економічних реформ, зокрема до приватизації й до розвитку підприємництва», посилив би «зацікавленість регіонів у підтриманні стабільності в державі, в ефективному здійсненні державою притаманних їй функцій», зняв би «ті протиріччя, які перешкоджають консолідації суспільства й формуванню спільності інтересів».
У четвертому розділі Володимир Гриньов обґрунтовує необхідність сильного президентства американського типу, де голова держави є одночасно й головою виконавчої влади з широкими повноваженнями. Автор обстоює необхідність зміцнення політичних партій, які б об'єднувалися довкола конкретних ідей, а не осіб; виступає за скасування місцевих рад та за двопалатний парламент, який вибирався би пропорційно за партійними списками та територіально за регіонами. Він обстоює пріоритет людських прав над усіма іншими, захищає права меншин (головно російської, якій загрожує начебто «примусова українізація») й однозначно висловлюється за ринкову економіку «сучасного капіталістичного типу» з «розвиненими формами соціальних гарантій.
Нав'язування будь-якої «державної ідеології» - чи то комуністичної, чи то націоналістичної (себто української, - для автора ці поняття є синонімами) - В. Гриньов вважає однаково неприйнятним.
П'ятий розділ присвячено збереженню інтелектуального потенціалу нації та відродженню культури. Тут автор цілком слушно стверджує, що «виразні ознаки духовної деградації суспільства й руйнування його культури» є великою мірою спадщиною тоталітарного режиму. Не менш слушно він докоряє новим керівникам України за те, що вони «не тільки вкрай мало зробили для збереження культурного й науково-технічного потенціалу, але й доклали руку до його дальшого руйнування»:
Передовсім це виявилося в спробі повністю зберегти й посилити державний контроль над культурою, наукою та вищою школою, не супроводжуючи це скільки-небудь істотною фінансовою підтримкою.
Але водночас автор виявляє цілковите нерозуміння постколоніальних проблем української культури, яка надто тривалий час перебувала в пригнобленому стані і виразно потребує тепер «підтримчих дій» (affirmative actions) із боку держави - всього того, що західні ліберали називають «позитивною дискримінацією», спрямованою на усунення історичних несправедливостей та фактичної дискримінації щодо індіанської, афроамериканської та інших упосліджених колонізаторами культур. Для російських лібералів такі «підтримчі дії», покликані вирівняти становище й дати україномовним жителям Східної України не лише формальну, а й фактичну рівноправність із жителями російськомовними, є чимось незрозумілим і навіть ворожим. «Віддавати перевагу одній національній культурі, - стверджує В. Гриньов, - означає дискримінувати решту». Він не шкодує, відтак, ущипливих висловів на адресу «прискореної(?) українізації системи освіти» та штучної «ізоляції української науки й вищої освіти від світового(!) наукового й культурного середовища».