Від цих аргументів відгонить добре знайомим нам із російської пропаганди душком «всесвітньої змови» («жидо-масонської», «євроатлантичної», «марсіанської») - полемізувати з подібними аргументами досить важко, оскільки ґрунтуються вони на міфічних уявленнях про чиїсь потаємні, добре скоординовані зловорожі наміри, яких неможливо ані спростувати, ані підтвердити. Втім, українські автори, схоже, цілком щиро вірять у Росію як «одного із світових гігантів», котрий комусь-там на Заході справді заважає. Тим часом, з економічного погляду, Росія є не більшим «гігантом», ніж Індонезія, Мексика чи Бразилія, і єдина її перевага над цими та іншими «гігантами» третього світу полягає лише в застарілих глобальних амбіціях, підкріплених, щоправда, ядерною зброєю. Проте й під цим оглядом значно більшою світовою потугою є Китай, що, однак, не заважає прагматичному Заходові об'єктивно сприяти його зростанню, а не міфічному «зникненню з географічної карти».
Власне, всі ці сумнівні «докази» потрібні Д. Видріну й Д. Табачнику лише для того, щоб обґрунтувати для України «переваги євразійської орієнтації» (так, зокрема, називається один із підрозділів їхньої книжки). При цьому вони вибудовують цілком фальшиву альтернативу: або слабка Україна як неоколонія Заходу - або сильна Україна як рівноправний партнер Росії (чи навіть лідер) у «євразійському» просторі. Тим часом реальна альтернатива є значно простішою: або Україна буде сильною, розвиненою державою, з якою рахуватимуться і в «Євразії», і в Європі, або ж вона буде слабкою банановою республікою, з якою не рахуватимуться ні там, ні там. У першому випадку інтеграція України у євроатлантичний світ буде кроком цілком природним і самоочевидним (подібно до Польщі, Угорщини, Чехії), у другому випадку - роль західної неоколопії для України теж виглядає дещо привабливішою, ніж роль неоколонії російської.
Постсовєтський «прагматизм»
Дмитро Видрін, Дмитро Табачник і Володимир Гриньов репрезентують погляди російськомовних ліберальних еліт, які, зрозуміло, не є поглядами масовими хоч би тому, що в Україні немає розвиненого середнього класу і, відповідно, «горожанського» суспільства - живильного середовища для будь-якого лібералізму. Певні аспекти цих поглядів збіглися в 1994 році з настроями широких люмпенізованих мас півдня й сходу України, зумовивши успіх Л. Кучми на президентських виборах. Проте назагал для цих мас значно зрозумілішою і прийнятнішою є ідеологія проросійських комуністів, ніж проросійських лібералів.
Прагматичний Л. Кучма досить швидко відчув, що бути одночасно антикомуністом і антинаціоналістом в українських умовах - неприпустима розкіш, забавляння з якою може легко його позбавити двох найпотужніших важелів соціальної мобілізації. Відтак він помітно відступив від тої ідеології, яка принесла йому перемогу на виборах-94, а зрештою, відмовився і від послуг декотрих ідеологів.
Так, уже через рік він заявив - усупереч тезам Гриньова, - що ніколи не заперечував необхідності національної ідеї:
Я вважав і вважаю лише, що ця ідея не працюватиме, якщо буде наповнена самим тільки етнічним змістом. Але усвідомлюю, що національна ідея може стати одним із важливих мобілізаційних чинників у незалежній українській державі.
Неприйнятною виявилася й ідея федералізації України, обстоювана Гриньовим, як і його ж концепція України як країни двох «корінних» народів, українського і російського, а відтак симбіозу двох державних мов, двох культур, двох історичних традицій тощо. Зрештою, навіть у ліберальному таборі деякі погляди В. Гриньова не отримали схвалення - як, скажімо, його ідеалізація царського врядування на Україні чи заперечення двохсотлітньої русифікації краю.
Трьохрічний період не виявив суттєвих відмінностей між зовнішньополітичними орієнтаціями Л. Кравчука та Л. Кучми, зокрема щодо СНД, де Україна підтримує економічні ініціативи, проте уникає військової й політичної інтеграції, яка може скласти загрозу її суверенітетові. Життя, схоже, саме дало відповідь на ілюзії лібералів щодо легкої «нормалізації» відносин із Росією, показавши, що все залежить тут зовсім не від «націоналіста» Кравчука та його міфічного «західноукраїнського» оточення (і не від «інтернаціоналіста» Кучми та його дорадників-«євразійців»), а головним чином від самої Росії, її бажання чи, власне, небажання сприймати Україну як рівноправну державу, а не такий собі прикрий історичний казус.