Не збулися ілюзії лібералів і щодо швидких та ефективних економічних реформ, - життя теж показало тут, як мало воно залежить від «добрих намірів» Президента та його дорадників-«реформаторів» і як багато - від мафізованих номенклатурних кланів, котрі, власне, і є справжніми господарями країни. Як з'ясувалося, ця олігархія потребує «радикальних реформ» іще менше, ніж «інтеграції з Росією». Одна річ - ідеологічна риторика, інша - практична політика.
Підсумовуючи, можемо сказати, що «ідеологія кучмізму», артикульована його апаратом, виявилася ще ефемернішим явищем, ніж «ідеологія кравчукізму», артикульована націонал-демократичною, переважно гуманітарною інтелігенцією. Розбіжність між «ідеологією» та реальним життям обернулася для націонал-демократів глибоким розчаруванням та політичною розгубленістю, а для апаратників - кар'єрними пертурбаціями (Д. Видрін подав у відставку з президентської адміністрації в 1995 р., Д. Табачника вигнали звідти в 1996-му, а В. Гриньов просто утримується в останні роки від «ідеологізування»). Знаменно, до речі, що обидві згадані тут книжки зникли з книгарень швидше, ніж там з'явилися. Причина такого курйозу загалом очевидна: «ідеологія кучмізму», озвучена згаданими авторами, була актуальною, себто мала пропагандистський сенс у 1994 p., напередодні виборів, але вже через рік, коли книги нарешті вийшли з друку, ця ідеологія, та ще й із вуст найближчих співробітників Президента, не була, м'яко кажучи, «політично коректною» і доречною.
Кардинальна невідповідність між офіційними ідеологіями та реальним життям мала й має, крім безлічі негативних, принаймні один позитивний наслідок: зміна режиму, а отже, й «ідеології» практично ніяк не позначається на практичній політиці жодного нового уряду, а отже, й на довколишньому житті. Україна, таким чином, втішається зі стабільності, яку злі язики, щоправда, називають застоєм і загниванням.
Чи буде написана врешті книга про ту справжню ідеологію, яку сповідує сьогоднішня (і вчорашня, і позавчорашня, зрештою) українська олігархія? Сама олігархія, зрозуміло, в такому озвученні не зацікавлена - їй куди вигідніше використовувати для тимчасових потреб (як таку собі димову завісу) ідеологію кравчукізму, кучмізму, марксизму-ленінізму - яку завгодно, аби не справжню. Бо справжня виглядає надто вже вбого й бридко - як з погляду етики, так і з погляду звичайного кримінального кодексу.
КОЛОНІАЛЬНА СПАДЩИНА І СОВЄТСЬКА СПАДКОВІСТЬ: парадокси десовєтизації
Схоже, що за кілька років української незалежності на Заході з'явилося більше книжок і статей про сучасну Україну, ніж за всі попередні десятиліття її колоніального напівіснування. Україністика перестала бути екзотикою чи навіть ексцентрикою - об'єктом уваги кількох дивакуватих американців або канадців (зазвичай українського походження).
Кетрін Ваннер, подібно до багатьох «новоприбульців» у цю галузь, має ґрунтовну освіту в ділянці русистики. Це, як відомо, часто не полегшує, а ускладнює опанування «суміжної», такої «близької», здавалося б, галузі. Але задля справедливості зразу зазначимо, що загалом книжці Ваннер «Тягар мрій. Історія та ідентичність у постсовєтській Україні» (Catherine Wanner, Burden of Dreams. History and Identity in Post-Soviet Ukraine. University Park, PA: The Pennsylvania State University Press, 1998) москвоцентризм не притаманний, хоча деякі її побіжні й надто вже поверхові оцінки та формулювання й зумовлені певними совєтологічними штампами. Наприклад, складне і справді двозначне становище українців напередодні й під час Другої світової війни вона зводить до цілком однозначних, примітивно-пропагандистських тверджень про «колаборацію українських націоналістів із нацистами, підготовлену Степаном Бандерою»; цілком безпідставно називає Києво-Могилянську академію «вкрай націоналістичною»; за подібною, вочевидь, логікою окреслює одну з приватних шкіл у Львові як «гіпернаціоналістичну»; без видимих сумнівів стверджує, що «Петлюру асоціюють із сумнозвісними погромами, що їх учинили війська УНР».
Подеколи вона явно з чужого голосу висловлює судження, що мають мало спільного з українською дійсністю, зате багато - з колоніальними уявленнями про неї: «Маючи у своєму розпорядженні обмаль культурних надбань, політичні й культурні лідери України звернулися натомість до історії». Або: «Щораз менше російських газет, журналів, книжок, телевізійних програм проникає в Україну, поглиблюючи й без того помітний інформаційний вакуум».