Нарешті, одним із наслідків недостатньої обізнаності авторки з українською історією та культурою є помітне переважання в книжці російського, сказати б, «ілюстративного» матеріалу (коли йдеться, зокрема, про 20-30-ті роки), а також прикрі фактичні помилки на зразок того, що Коротича названо харків'янином, Винниченка - істориком, смерть Володимира Івасюка перенесено зі Львова до Чернівців, дату спорудження в Києві велетенського пам'ятника Ленінові під готелем «Москва» переплутано з датою встановлення меншого пам'ятника на Бессарабці (1946) тощо.
Попри всі ці хиби, «Тягар мрій» є загалом сумлінною науковою працею, що намагається простежити непрості зв'язки між процесами націєтворення та формування нової культурної ідентичності в сьогоднішній Україні. Сама авторка називає свою синтетичну працю «багатогалузевою етнографією» динамічних процесів постсоціалістичпого перетворювання націоналістичної ідеології в інституціалізовану національну культуру і національну ідентичність. «Така тнографія є, по суті, етнографічним вивченням держави, дослідженням її спроб узгодити суперечливі інтереси та візії утвердити категорії, періоди та події, що надають суспільного значення особистому й колективному досвідові».
Фаховий антрополог Кетрін Ваннер тривалий час (у 1990-1996 роках) провела в Україні, подорожуючи по різних регіонах, записуючи інтерв'ю, відвідуючи різноманітні культурні заходи й заклади. Чимало сторінок її книжки читається як захоплива журналістика - сповнена топких спостережень, живих подробиць і проникливих висновків.
Травмована свідомість
Книжка складається з двох нерівних частин, поділених відповідно на три й чотири розділи. Перша, менша частина має назву «Спадщина совєтської культури», друга - «Ділянки націоналізації» (в оригіналі вжито «комп'ютерний» термін site - на позначення місць, чи галузей, чи, краще сказати, суспільних ареалів, у яких відбувається «націоналізаційний» процес).
У першій частині Кетрін Ваннер з'ясовує, як совєтська система трактувала поняття національності, підпорядковуючи його вищій, «наднаціональній», совєтській ідентичності; чому ідея державної незалежності здобула собі стільки прихильників у сильно зрусифікованій Україні та яку роль у цьому відіграв історичний ревізіонізм; як і чому старі совєтські моделі мовлення й поведінки зберігають донині свою живучість, репродукуючи совєтські суспільні цінності та орієнтації.
У другій частині авторка досліджує «ареали націоналізації», тобто місця, чи події, чи галузі, у яких відбувається «артикуляція, обговорення і, по змозі, інституалізація національної культури». Чотири розділи другої частини присвячено відповідно чотирьом таким «ареалам» - школам, фестивалям (власне, одному з них, найбільш «націоналістичному» - «Червоній руті»), офіційним святам у державному календарі та організації міського простору (старим і новим пам'ятникам, назвам вулиць тощо). Йдеться, як пише Кетрін Ваннер, про ті місця, де «постсовєтська національна культура артикулюється і, відповідно, оспорюється - в рамках ширшого проекту утвердження чи, навпаки, заперечення нової держави». Кожен із цих чотирьох ареалів справді відіграє важливу роль у зусиллях держави «перевести значення історичних подій в особистий досвід, зробити національну ідентичність - особистою»; хоча деякі інші галузі відіграють не меншу (або й більшу) роль - наприклад, засоби масової інформації або, скажімо, спорт (у вересні 1998 року під час матчу футбольної збірної України з росіянами 90 відсотків опитаних мешканців Криму заявили, що вболівають за збірну України). Можливо, ці галузі ще привернуть увагу майбутніх дослідників. У кожнім разі, Кетрін Ваннер встановила для них добрі методологічні рамки й отримала загалом непогані, як для початку, результати.
На відміну від багатьох своїх американських колег, вона цілком слушно вважає, що кожна держава є на свій лад «націоналізатором», оскільки не може в принципі існувати без певної загальнодержавної мови (навіть у формально двомовних державах завжди одна з мов є фактично панівною), без певних загальнонаціональних символів, інституцій, історичних міфів тощо. І кожна держава по-своєму зацікавлена в успіху націоналізаційних процесів, оскільки від цього великою мірою залежить її легітимність і функціональність. Тим більше в цьому зацікавлена Україна - глибоко занурена в економічну кризу й ослаблена нелегким мовно-культурним протистоянням із могутньою колишньою метрополією. А проте, як показує Кетрін Ваннер на численних прикладах, «націоналізаційні» процеси відбуваються в Україні з мінімальним успіхом. Століття бездержавного існування в поєднанні з колонізацією та асиміляцією спричинили в українському суспільстві суттєві демографічні, ментальні та цивілізаційні зміни. Населення України складається не лише з величезної 11-мільйонної російської меншини, а й із приблизно 15-мільйонної «більшини» зрусифікованих українців. І будь-які спроби перетворити «народ України» на «український народ» спричиняють, за проникливим спостереженням авторки, тертя не лише міжетнічне, а, так би мовити, внутрішньоетнічне: зденаціоналізовані українці не мають особливого бажання реукраїнізуватися, вважаючи свій сьогоднішній стан цілком нормальним; те, що їхнім україномовним співгромадянам видається наслідком брутальної русифікації, вони самі вважають цілком добровільним засвоєнням «вищих», «цивілізованіших» мови та культури.