Кетрін Ваннер і тут підходить дуже близько до розуміння «совєтського інтернаціоналізму» як специфічної форми суто російської націоналістичної ідеології:
Хоч Совєтський Союз ніколи формально не був зорганізований як суто російська держава, росіяни завжди були в ньому панівною національністю. Вони контролювали майже всі ключові посади в партії та державі. Російська мова була lingua franca в державному апараті, освіті, засобах масової інформації, книговиданні - витворюючи відчутні спонуки до загальної русифікації.
Дослідниця помічає також специфічне використання терміна «буржуазний націоналізм» - як своєрідного молота в полюванні на відьом, себто на всіх, хто опирався «прогресивному» наступові русифікації-совєтизації. «Особливо це стосується України, - пише вона, - де різноманітні декрети утверджували "інтернаціоналістські" цінності, тимчасом як таємна поліція завзято викорінювала "буржуазний націоналізм" та "закордонні ворожі впливи" (суто совєтські ярлики на позначення національних і релігійних почуттів)». А що «український буржуазний націоналізм» був не просто ідеологічним ярликом, а й кримінальним звинуваченням, то сам термін фективно використовувався для знищення будь-яких «націоналістичних» сентиментів разом із їхніми носіями, а також для тотальної дискредитації ледь не всіх українських діячів.
Совєтська пропагандистська машина, наприклад, демонізувала Бандeру та його прибічників, забороняючи взагалі публічно згадувати його ім'я… На Українську повстанську армію було накладено офіційне прокляття як на «буржуазно-націоналістичну» організацію - разом із міфічною кількістю всіляких лиходійств.
Той факт, що жодне ідеологічне «промивання мозку» не спричинило б такої глибокої совєтизації українського суспільства, якби не постійна насильницька «психотерапія», стає очевиднішим, якщо зіставити ситуацію в Україні (як і в Білорусі, а до певної міри, і в Росії) із ситуацією в Польщі, Прибалтиці чи бодай у Західній Україні, котра не зазнала такої жорстокої і тривалої «соціальної інженерії», як решта краю. Кетрін Ваннер це відзначає: «Здатність екстерналізувати [озовнішнити] соціалізм і поставитися до совєтського ладу як до чогось суто зовнішнього, накинутого силоміць, принципово відрізняє західні регіони від решти України». На сході, можемо додати, одним із наслідків інтерналізації (овнутрішнення) совєтизму стало виникнення специфічної психологічної пов'язаності між жертвами та насильниками - такої собі мовчазної змови чи, краще сказати, збоченської солідарності між «зґвалтованими» й «ґвалтівниками», яка й досі є головною перешкодою для десовєтизації та українізації краю. «Тривкість совєтської, себто в основі своїй російської совєтизованої культури, - пише дослідниця, - суттєво обмежує будь-які зміни в українському суспільстві, гальмуючи реформи практично на всіх напрямках».
Здавалося б, невеликий крок залишається до того, щоб пояснити тривкість патологічних змін у суспільстві через «збоченість» засобів та обставин, які їх викликали. Проте авторка так і не робить цього кроку: методологія постколоніальних студій залишається поза її увагою, так само як і доволі обширна література на цю тему. Ні класичні праці Франца Фанона, ні новітні тексти Едварда Саїда, ані концептуально «проривна» розвідка Оксани Грабович, опублікована і по-англійськи (Oksana Grabowicz, «The Legacy of Colonialism and Communism», Perspectives on Contemporary Ukraine, No.2, 1995), і по-українськи, не згадуються в рецензованій монографії. Ба навіть слово «колоніалізм» не потрапляє до індексу основних термінів, хоча в книжці воно вживається щонайменше дванадцять разів.
За такого переважно позитивістського підходу русифікація-совєтизація України трактується передусім як соціально-культурне, а не соціально-психологічне явище; інтерналізація совєтизму українським населенням начебто визнається, а проте належно не аналізується, і відтак не зовсім зрозумілими залишаються шляхи десовєтизації. З формально-позитивістського погляду, досить змінити систему, встановити нові правила гри - і весь спосіб життя, мислення, поведінки поступово повернеться до норми. Проблема, по суті, розглядається в механістичних категоріях подолання інерції (мислення, поведінки тощо), а не в складніших психоаналітичних категоріях лікування глибокої (і часто неусвідомленої) травми.